Незалежність Албанії: від Албанського відродження до 1912 року

Національне відродження (Rilindja Kombëtare) — албанський рух з 1830-х років до 1912 року за власну мову, школи й державу. Він пройшов шлях від перших букварів і повстань проти османських реформ до Призренської ліги, єдиного алфавіту та проголошення незалежності Албанії у Вльорі 28 листопада 1912 року.

Це четвертий розділ нашого путівника з історії Албанії: від Танзимату до народження незалежної держави.

Що таке Національне відродження

Відродження охоплює період з 1830-х років до 1912 року. Його діячі прагнули звільнити албанців з-під османського панування, об'єднати албанські землі в національну державу та розвивати албанську мову і школу.

Рух ішов двома шляхами, які в Албанії називають «пером» і «гвинтівкою». «Перо» — це буквари, книжки, газети й школи, «гвинтівка» — збройний опір. Політична програма трималася на двох ідеях: автономії Албанії та захисті її територіальної цілісності. Натхнення діячі Відродження черпали у славному минулому доби Скандербега та в ідеях французького Просвітництва.

Серед діячів «пера» вирізнялися буквари й школи Векілхарджі, Крістофориді та Стамбульського товариства, а «гвинтівкою» були повстання проти Танзимату, збройна боротьба Призренської ліги та повстання 1910–1912 років. Обидві лінії вели до однієї мети й 1912 року зійшлися у Вльорі.

Албанське питання

Головне завдання доби в підручнику називають албанським питанням. Під ним розуміють незалежність албанських земель від Османської імперії та створення національної держави в етнічних кордонах.

Для XIX століття це була дуже смілива мета. Османська влада не визнавала албанців окремою нацією, а сусідні держави претендували на частину земель, де жили албанці. Тому діячі Відродження зазвичай починали з поміркованої вимоги — автономії в межах імперії, — але за нею завжди стояв захист цілісності албанських земель.

Звільнення з-під османського панування, об'єднання земель і розвиток рідної мови та школи були трьома сторонами одного завдання: без власної школи й писемності албанців важко було визнати нацією, а без визнання нації не могло бути й власної держави.

Танзимат і повстання 1830–1840-х років

У XIX столітті Османська імперія намагалася модернізуватися. Для албанців реформи обернулися новими податками, призовом до війська й забороною рідної школи. Відповіддю стала низка повстань.

Ще до реформ, 1830 року, близько 500 албанських вождів загинули під час засідки в Монастирі. У 1833–1835 роках проти османських перетворень повстали південь із центром у Бераті під проводом Тафіля Бузі та північ зі Шкодером під проводом Хамзи Казазі.

Танзимат. Реформи почалися 1839 року. Вони централізували управління, запровадили обов'язковий призов (nizam, регулярне військо) і нові податки. Населення імперії поділяли лише за віросповіданням, тож албанців як окрему націю не визнавали, а відкривати албанські школи забороняли.

Опір тривав:

• 1843–1844 — повстання Дервіша Цари у Скоп'є; повстанці на певний час звільнили Гостивар, Тетово та Скоп'є.

• Червень 1847 — зібрання в Месапліку відкинуло призов і податки та проголосило албанців-мусульман і християн єдиним народом. Того ж року на півдні виник союз «Албанська національна ліга» на чолі із Зенелом Гьолекою, а повстання очолили Гьолека та Рапо Хекалі.

• 1861 — Осо Кука взяв на себе захист албанських земель від нападів чорногорських загонів.

Повстання 1840-х років показали, що албанці готові діяти разом незалежно від віри. Месаплікське зібрання прямо оголосило мусульман і християн одним народом, а це суперечило самій логіці Танзимату, який поділяв підданих за релігією.

Реформи 1856 і 1864 років

Танзимат не обмежився першими указами. Указ 1856 року зрівняв немусульман із мусульманами в податках, освіті, правосудді, власності та призначеннях на посади. Але й він не визнавав албанців нацією: рівність стосувалася віросповідання, а не народу.

Адміністративна реформа 1864 року, відома як «Положення про вілаєти», запровадила новий устрій провінцій. Він проіснував до 1912 року, тобто до кінця османської влади над албанськими землями.

Албанці опинилися розділеними між чотирма вілаєтами:

• Шкодерським;

• Косовським;

• Монастирським;

• Янінським.

Такий поділ заважав албанцям діяти як єдине ціле. Тому згодом однією з головних вимог Відродження стало об'єднання цих земель в один автономний албанський вілаєт.

Призренська ліга (1878–1881)

Призренська ліга стала головною політичною подією Відродження. Її створили 10 червня 1878 року, щоб не віддати сусідам землі з албанським населенням після Російсько-турецької війни. Три роки ліга обороняла ці землі дипломатією та зброєю, доки її не придушила османська армія.

Приводом став Сан-Стефанський договір від 3 березня 1878 року. Він передавав Сербії, Чорногорії та Болгарії землі, де жили албанці; Болгарії відходили навіть Корча, Поградец і Білішт. Ще в грудні 1877 року в Стамбулі постав Центральний комітет захисту прав албанської нації.

Сама ліга виникла як відповідь на Східну кризу 1875–1878 років. Поки великі держави й балканські країни ділили спадщину слабшої Османської імперії, албанцям треба було показати, що їхні землі — не порожнє місце на мапі.

Створення і програма

На установчі збори в Призрені прибули близько 80 делегатів, головою обрали Ільяз-пашу Дібру (Чоку). Збори ухвалили два документи: Карарнаме (Акт рішень), який 18 червня підписали близько 47 вождів, і Талімат (Припис). Метою було захищати албанські землі «п'ядь за п'яддю» і домогтися автономного албанського вілаєту.

Ліга мала Генеральну раду із законодавчими функціями та Центральний комітет із виконавчими, а на албанських землях діяли близько 40 відділень. Головним ідеологом був Абдюль Фрашері, який очолив південне відділення в Гірокастрі.

Два документи установчих зборів доповнювали один одного. Карарнаме, підписане 18 червня 1878 року, закріплювало головну мету — захист територіальної цілісності Албанії. Талімат визначав, як діятиме ліга. Разом вони перетворили зібрання вождів на організацію з власною програмою та органами влади.

Берлінський конгрес і боротьба за землі

З 13 червня до 13 липня 1878 року Берлінський конгрес переглядав Сан-Стефанський договір. Ліга надіслала йому меморандум із вимогою розв'язати албанське питання, але німецький канцлер Бісмарк відмовився його розглядати, заявивши, що «албанської нації не існує». Конгрес віддав Чорногорії Бар і Подгорицю, а також Плав і Гусинє, а Сербії — Ніш, Пірот і Вранє.

Плав і Гусинє ліга відстояла зі зброєю в руках у 1879–1880 роках. У січні 1879 року надзвичайні збори в Превезі вирішили не допустити відторгнення албанських земель, а до великих держав вирушила місія Абдюля Фрашері та Мехмета Алі Вріоні. Замість Плава й Гусинє держави віддали Чорногорії Улцинь. Албанці обороняли місто, проте в листопаді 1880 року османські війська придушили опір, і Улцинь відійшов до Чорногорії. Османські частини увійшли до міста 23 листопада 1880 року, а 26 листопада його передали Чорногорії.

На півдні ліга досягла більшого. Абдюль Фрашері та Абедін-бей Діно відстояли південні албанські землі від зазіхань Греції, і з Епіру Греція отримала лише округ Арта.

Вимога автономії

Поряд із захистом кордонів ліга дедалі наполегливіше говорила про автономію. Резолюція від 1 листопада 1878 року вимагала:

• створити албанський вілаєт;

• призначати в ньому албанських урядовців;

• запровадити навчання албанською мовою;

• скликати Великі збори та заснувати раду вілаєту.

Поступово ліга переходила від оборони до будівництва власної влади. На зборах у Гірокастрі 23 липня 1880 року вирішили проголосити лігу «Тимчасовим урядом». Невдовзі той самий курс продовжили Дібрські збори, а в січні 1881 року рішення втілили на ділі.

Тимчасовий уряд і розгром. У жовтні 1880 року Дібрські збори вимагали об'єднати албанські землі в автономний вілаєт. У січні 1881 року загони ліги під командуванням Сулеймана Вокші зайняли Скоп'є та Приштину, а ліга проголосила Тимчасовий уряд на чолі з Юмером Призрені. У березні проти неї виступила османська армія Дервіш-паші, і 23 квітня 1881 року лігу придушили. Її справу продовжила Печська ліга, заснована в січні 1899 року під проводом Хаджі Зеки.

«Перо»: буквари, школи й книжки

Поки одні воювали, інші навчали. Відродження дало албанцям буквари, алфавіт, перші світські школи та літературу, що закликала до єдності. Після Призренської ліги культурний рух став світським, а в літературі зазвучали політичні мотиви.

Першим ідеологом Відродження вважають Наума Векілхарджі, який народився 1797 року у Вітькучі. Він створив власний алфавіт із 33 літер і в 1844–1845 роках видав буквар Evetari. Саме від цього видання прийнято відлічувати Відродження. Векілхарджі мріяв про школу, албанську за мовою, світську за змістом і доступну для всіх. Константин Крістофориді перекладав релігійні тексти обома діалектами і 1867 року видав буквари гегським і тоскським. Кото Ходжі таємно навчав дітей албанської мови та любові до батьківщини.

Перші просвітники не мали єдиного письма. Векілхарджі вигадав власний алфавіт, Крістофориді писав буквари окремо для гегського й тоскського діалектів. Питання про те, якими літерами писати албанською, лишалося відкритим ще кілька десятиліть — аж до Стамбульського товариства й Монастирського конгресу.

Стамбульське товариство і перші школи

12 жовтня 1879 року в Стамбулі заснували Товариство друкування албанських письмен. До нього входили Самі Фрашері, Яні Врето, Пашко Васа та Хасан Тахсіні. Товариство створило стамбульський алфавіт (алфавіт Фрашері) із 36 літер на латинській основі, яким користувалися майже 30 років.

Товариство з'явилося в розпал діяльності Призренської ліги. Поки ліга захищала землі, його члени готували буквари й книжки, без яких неможливо було відкрити албанську школу. Згодом стамбульський алфавіт став одним із двох, дозволених Монастирським конгресом.

*Mësonjëtorja.* 7 березня 1887 року в Корчі відкрилася перша світська албанська школа Mësonjëtorja («місце, де навчаються»). Дозвіл султана отримали 1885 року, гроші надало бухарестське товариство Drita («Світло»), першим директором став Панделі Сотірі. 1902 року султан Абдул-Гамід II наказав школу закрити. День її відкриття, 7 березня, в Албанії відзначають як День учителя.

1889 року вчитель Маті Логорецці відкрив албанську школу в Призрені. 1891 року в Корчі з'явилася перша албанська школа для дівчат; її заснували Герасим Кіріазі та його сестра Севасті.

Книжки Відродження

Брати Фрашері — Абдюль, Наїм і Самі — стали центральними постатями Відродження, а Наїма вважають національним поетом. Твір 1899 року називають маніфестом руху. Серед арбереша Італії про батьківщину писали Ієронім Де Рада, Дімітрі Камарда та Зеф Серембе.

Ролі братів різнилися. Абдюль був політиком і головним ідеологом Призренської ліги, Самі — членом Стамбульського товариства й імовірним автором маніфесту, Наїм — поетом. Пашко Васа, уродженець Шкодера, теж поєднував літературу й політику: його вірш «О моя Албаніє» закликав до єдності, а книжка «Правда про Албанію та албанців», видана в Парижі, розповідала про албанців європейському читачеві.

Жінки у Відродженні

У Відродженні брали участь і жінки. Їхньою головною справою стала школа: перша албанська школа для дівчат відкрилася в Корчі 1891 року під керівництвом Герасима Кіріазі та його сестри Севасті. У цій школі працювали Севасті та Парашкеві Кіріазі.

Севасті Кіріазі-Дако видала «Елементарну граматику для початкових шкіл» — книжка вийшла в Манастирі 1912 року.

Серед албанської діаспори в Румунії вирізнялася Дора д'Істрія (Олена Гіка). Своїми творами вона обстоювала албанську справу.

Роль діаспори

Чимало для Відродження зробили албанці за кордоном. Найважливішими громадами були колонії в Румунії, Болгарії та Єгипті, а також арбереші Італії; згодом до них долучилася діаспора у США.

Фаїк Коніца наприкінці 1890-х років заснував у Брюсселі журнал Albania, а потім видавав його в Лондоні до 1909 року. Того ж 1909 року він став головним редактором бостонської газети Dielli («Сонце»). 28 квітня 1912 року у США заснували Всеалбанську федерацію Vatra («Вогнище»), ключовими постатями якої були Фан Нолі та Фаїк Коніца.

Колонії за кордоном давали Відродженню те, чого бракувало вдома: гроші, друкарні й свободу друку. Саме бухарестське товариство Drita оплатило відкриття Mësonjëtorja, у Бухаресті вийшов маніфест 1899 року, а в Румунії писала Дора д'Істрія. Журнал Коніци виходив у Брюсселі з 1896–1897 років.

Фан Нолі і церква

Фан Нолі займався не лише політикою. Він працював над націоналізацією Албанської православної церкви, тобто над тим, щоб православні албанці мали власну, албанську церкву. За підручником, підвалини цієї роботи заклали 1908 року; остаточну автокефалію церкви проголосили пізніше, уже після здобуття незалежності.

Младотурки і Монастирський конгрес

На початку XX століття албанці покладали надії на младотурків — рух за конституцію в Османській імперії. Одним із засновників першого младотурецького комітету 1889 року, згодом відомого як «Єднання і прогрес», був албанець зі Струги Ібрагім Темо. З 1906 року чимало албанців вступали до комітету, сподіваючись на автономію.

23 липня 1908 року младотурецька революція перемогла, і султан Абдул-Гамід II відновив Конституцію 1876 року. Для албанців це відкрило короткий період свободи: у вересні 1908 року в Салоніках заснували Албанський клуб на чолі з Мідхатом Фрашері, сином Абдюля Фрашері. Подібні клуби стали осередками албанського культурного життя.

Гасло «Свобода, рівність, братерство» обіцяло албанцям школи й культуру, і поки младотурки йшли до влади, ця обіцянка почасти справджувалася. Найважливішим її плодом став Монастирський конгрес, що відкрився 14 листопада 1908 року. Його організував клуб Bashkimi («Єдність»), головою став Мідхат Фрашері, а комісію з алфавіту очолив Гьєрдь Фішта. Конгрес дозволив два алфавіти: стамбульський і латинський алфавіт Bashkimi. Від другого походить сучасний албанський алфавіт. 22 листопада відзначають як День алфавіту. Більше про літери та читання — у розділі про албанський алфавіт.

Конгрес займався не лише літерами. Він представив Османському парламенту програму з 18 пунктів із вимогами албанців.

Прийшовши до влади, младотурки своїх обіцянок не дотримали. Вони підвищили податки, оголосили поза законом албанські чети, закрили албанські клуби й школи та почали нав'язувати албанське письмо арабськими літерами. Дібрський конгрес 23–29 липня 1909 року, скликаний младотурками, просував арабський алфавіт, але албанські делегати його відкинули. Ельбасанський конгрес 2–8 вересня 1909 року вирішив відкрити педагогічну школу та створити товариство, яке опікуватиметься школами й підручниками; Ельбасанська нормальна школа для вчителів відкрилася в грудні 1909 року.

Ельбасанський конгрес вирішив також запровадити албанську мову на латинській основі в усіх школах і рекомендував ельбасанську говірку як спільну писемну мову. Так усього за рік питання алфавіту й школи розв'язали самі албанці всупереч планам младотурків.

Повстання 1910–1912 років

Невиконані обіцянки младотурків призвели до великих повстань. Вони спалахнули в Косові 1910 року, 1911-го охопили гори на півночі, а 1912-го переросли в загальне повстання, яке змусило Стамбул поступитися.

1910. Косовське повстання запам'яталося двома головними битвами: у Качаницькій ущелині, де Ідріз Сефері приблизно з 3000 бійців тримав оборону, і біля Царралева під командуванням Іси Болетіні. Османською армією командував Шевкет Тургут-паша.

1911. 24 березня повстала вся Малесія-е-Мадхе. 6 квітня горяни під проводом Деда Гьо Люлі розбили османів біля Тузі; з цим пов'язане підняття прапора на горі Дечич. 23 червня Ісмаїл Кемалі та Луїдь Гуракуці склали Гречський меморандум («Червону книгу»); його підписали 22 вожді горян і вручили представникам великих держав у Цетинє.

1912. Загальне повстання очолили Хасан Приштина, Неджип Драга, Байрам Цуррі та Різа-бей Гьякова. Байрам Цуррі підняв гори Гьякови, і повстання поширилося на Середню й Південну Албанію та Дібру. У серпні 1912 року повстанці звільнили Скоп'є. 9 серпня вони висунули 14 вимог, відомих як «пункти Хасана Приштини», і 4 вересня уряд ухвалив їх усі, крім останнього. Сам Хасан Приштина (1873–1933), уродженець Вучитрна, у 1908–1912 роках тричі обирався до османського парламенту від Косовського вілаєту й обстоював там права албанців.

Підсумки повстань

За три роки повстання пройшли шлях від місцевого виступу в Косові до загального руху. Якщо 1910 року повстанці обороняли ущелини, то 1911-го горяни Малесії вже зверталися до великих держав із меморандумом, а 1912-го змусили уряд ухвалити майже всі свої вимоги.

Повстання пов'язали між собою різні частини албанських земель — Косово, північні гори, Дібру, Середню й Південну Албанію. Серед їхніх керівників були і ватажки загонів, як-от Іса Болетіні, Ідріз Сефері та Байрам Цуррі, і політики, як Хасан Приштина та Ісмаїл Кемалі. Цей досвід знадобився вже за кілька місяців, коли почалася Балканська війна.

28 листопада 1912: незалежність Албанії

8 жовтня 1912 року почалася Перша Балканська війна, і сусіди рушили на албанські землі. Чекати на автономію вже не було змоги: 28 листопада 1912 року збори у Вльорі під головуванням Ісмаїла Кемалі проголосили незалежність Албанії.

Війна розгорталася стрімко. Сербська армія зайняла Скоп'є і дійшла до Тирани, Ельбасана та Дурреса, чорногорська взяла в облогу Шкодер, грецька здобула Яніну, Сазані та Хімару. 14 жовтня збори в Скоп'є повідомили великі держави, що албанці битимуться за свої землі. Ісмаїл Кемалі та Луїдь Гуракуці об'їхали європейські столиці в пошуках підтримки. Діяла й діаспора: 5 листопада 1912 року в Бухаресті відбулися збори албанських колоній, які створили керівний комітет і комісію для переговорів з європейськими канцеляріями. 21 листопада Кемалі прибув до Дурреса, де турецьке командування видало ордер на його арешт, і звідти дістався Вльори. Тим часом Ельбасан, Тирана, Дуррес, Кавая, Пекіні та Лушня підняли національний прапор.

28 листопада 1912 року Вльорські збори проголосили незалежність. Декларацію підписали 40 делегатів, серед них Ніколле Качоррі та Луїдь Гуракуці. Того ж дня уряд повідомив про це рішення канцелярії великих держав. 4 грудня сформували Тимчасовий уряд на чолі з Ісмаїлом Кемалі, а щоб допомагати урядові й контролювати його, створили Раду старійшин (Сенат). Албанія стала останньою балканською країною, що звільнилася з-під османського панування.

Прапор і Сенат

Одразу після підписання декларації національний прапор підняли перед народом біля будинку, де засідали збори. Прапор, який доти піднімали окремі міста, став символом усієї нової держави.

Рада старійшин, або Сенат (Плекесія), мала дорадчі функції. Її головою обрали Вехбі Аголлі з Дібри. Так нова держава з перших днів мала уряд і орган, який йому допомагав і стежив за його роботою.

Визнання

Лондонська конференція послів визнала Албанію де-факто 17 грудня 1912 року, а 29 липня 1913 року ухвалила рішення про її повну незалежність. Албанія мала стати нейтральною державою під гарантією великих держав на чолі з європейським князем. Ісмаїл Кемалі, який народився у Вльорі 1844 року, був першим прем'єр-міністром і міністром закордонних справ. Він пішов у відставку 22 січня 1914 року і помер 1919 року в Перуджі.

Рішення Лондонської конференції означали, що незалежність, проголошена у Вльорі, здобула міжнародне визнання. Про те, як далі складалося життя нової держави, розповідає наступний розділ.

Головні дати Відродження

Далі — Албанія у 1912–1939 роках. Назад — Скандербег і османська Албанія.