Скандербег і османська Албанія: Лезька ліга, війни та пашалики

Османи прийшли на албанські землі наприкінці XIV століття, а до 1479 року підкорили їх майже повністю (венеційський Дуррес упав лише 1501 року). Між цими датами вмістилася чверть століття війни під проводом Скандербега, головного героя албанської історії. Потім настали понад чотири століття османського правління з повстаннями, ісламізацією та напівнезалежними пашаликами Шкодера і Яніни.

Це третій розділ нашого путівника з історії Албанії: від битви при Саврі до загибелі Алі-паші Тепелени 1822 року.

Як османи прийшли на Балкани

Османи швидко просувалися Балканами, бо місцеві правителі були роздроблені, а османське військо мало перевагу в силі. Албанські землі вони підкорили в три етапи: спершу васальна залежність, далі завоювання, а наостанок запровадження османської адміністрації.

Перші кроки османів у Європі

Османська держава дістала назву від Османа. 1299 року він заснував династію, яка правила понад 600 років.

За султана Орхана (1323–1362) османи 1352 року зайняли фортецю Цимпе, а 1354 року — Галліполі. Це були їхні перші опорні пункти на європейському березі. Звідси почалося просування вглиб Балкан.

Наступний султан, Мурад I, правив у 1362–1389 роках. Близько 1365–1367 років він здобув Адріанополь (Едірне) і зробив його новою столицею.

Після Мурада I на престол зійшов Баязид I (1389–1402), якого прозвали «Йилдирим», тобто Блискавка. Він продовжив завоювання, і 1392 року османи взяли Скоп'є, перетворивши місто на важливий стратегічний пункт поблизу албанських земель.

Савра і Косове поле

Балканські правителі намагалися об'єднатися, але їхні коаліції програвали одна за одною. Першу розбили 1371 року на річці Мариці. У битві при Саврі біля Лушні 18 вересня 1385 року загинув албанський князь Балша II. Третю коаліцію зібрав сербський князь Лазар, і до неї долучилися албанські феодали. 15 червня 1389 року на Косовому полі перемогли османи, хоча в бою загинув сам султан Мурад I.

Битва при Саврі показує, як чвари між місцевими князями допомагали османам. 1385 року Карл Топія сам покликав османські війська проти свого суперника Балші II. Наслідком стала битва біля Лушні, де Балша II загинув, а османи закріпилися на албанських землях.

За підручником, у коаліції 1389 року воювали албанські феодали Теодор II Музака, Дімітр Йоніма та Андреа Гропа. Іноді до них додають Георгія II Балшу, але його участь сумнівна. Після поразки на Косовому полі багато албанських міст на певний час перейшли під владу османів, а залежність албанської знаті від султана посилилася.

Васали султана

Васальна залежність була першим етапом завоювання. Князі-васали відсилали синів заручниками до султанського двору, сплачували щорічну данину і відправляли свої загони в османські походи.

Перепочинок настав після того, як Баязида I розгромили під Анкарою 1402 року. В Османській державі почалася смута, що тривала до 1413 року, коли на престол зійшов Мехмед I. У ці роки албанські князі тимчасово повернули собі свої володіння.

Албанський санджак

Близько 1415 року османи утворили Албанський санджак із центром спершу в Гірокастрі, а 1431–1432 років склали його кадастрову книгу, дефтер. Землю за тимарною системою роздавали сипахам в обмін на військову службу.

Тимар не ставав власністю сипаха: земля залишалася державною, а сипах користувався нею, доки ніс військову службу.

Саме ця система й спричинила велике повстання 1432–1435 років. Серед його провідників вирізнявся Георгій Аріаніті, який здобув низку перемог над османами. Повстання придушили, але за кілька років в албанців з'явився новий ватажок.

Юність Георгія Кастріоті

Георгій Кастріоті народився 1405 року в родині Гйона Кастріоті, володаря земель між Лежею та Призреном, і його дружини Войсави. Батько визнав зверхність султана й віддав синів заручниками до султанського двору, де юний Георгій дістав ім'я Іскандер, на честь Александра Македонського.

Гйон Кастріоті був васалом мимоволі. У 1429–1430 роках він сам підняв повстання проти османів, але його придушили війська Ісхак-бея.

Звідси й прізвисько: османи називали його Іскандер-беєм, а в історію він увійшов як Скандербег (Skënderbeu). На османській службі він зробив військову кар'єру, і 1440 року його призначили санджакбеєм Дибри.

Як османський урядовець Скандербег служив, зокрема, субаші Круйського вілаєту.

1443 рік: повернення і Лежська ліга

3 листопада 1443 року під Нішем османське військо зазнало невдачі в битві з угорським полководцем Яношем Гуньяді. Скандербег разом із сотнями албанців покинув османів, а 28 листопада здобув Крую за допомогою підробленого султанського листа. Над фортецею він підняв червоний прапор із чорним двоголовим орлом.

Невдовзі звільнили й інші фортеці: Петрелу, Гурі-і-Бардге, Стелуш і Светиград. Наступним кроком стало об'єднання князів.

Після Круї звільнили майже всю Середню Албанію, від Дибри на сході до Адріатики. Круя стала столицею держави Скандербега і до кінця війни лишалася його головною фортецею.

2 березня 1444 року в соборі Святого Миколая в Леже зібралися албанські князі. Серед учасників безперечно називають роди Аріаніті, Дукаджині, Музака, Топія і Балша; щодо інших учасників джерела розходяться. Учасники ухвалили створити спільне військо і спільну скарбницю, а командувачем об'єднаних сил обрали Скандербега. Кожен князь зберігав свою самостійність, а Скандербег був «першим серед рівних».

Чому Лежа і чому Скандербег

Лежа належала Венеції. Підручник пояснює цей вибір так: місто лежало поблизу володінь усіх учасників, нейтральна венеціанська територія усувала суперництво між князями, а сам вибір став дружнім жестом щодо Венеції.

Очолити лігу Скандербегові допомогли його роль у повстанні 1443 року, розташування володінь Кастріоті, родинні й шлюбні зв'язки та особисті якості.

Значення Лезької ліги

Лезьке зібрання — перший відомий албанський форум із таким широким представництвом. Уперше албанці об'єдналися в спільну організацію, і Лезька ліга стала для наступних століть взірцем єдності.

Ліга не скасовувала влади князів: кожен залишався господарем своїх земель. Проте спільне військо, спільна скарбниця і єдиний командувач дали албанцям змогу вести довгу війну проти значно сильнішого супротивника.

Двадцять п'ять років війни

З 1444 по 1468 рік Скандербег, маючи військо приблизно з 15 000 воїнів, дав понад 23 битви османам і Венеції. Османи тричі облягали Крую, і щоразу фортеця вистояла. Ось головні події цієї війни:

До найважливіших подій підручник відносить також битви при Кашарі та Мокрі й війну з Венецією за фортецю Дею. Під час походу 1466 року османи збудували фортецю Ельбасан, щоб постійно загрожувати володінням Скандербега.

Боротьба албанців тривала близько чверті століття і весь цей час стримувала просування османів до Західної Європи.

Облоги Круї

Круя була серцем опору. Першу облогу 1450 року очолював сам султан Мурад II; вона тривала кілька місяців, але міста так і не взяли. Мехмед II, завойовник Константинополя, двічі, 1466 і 1467 року, підходив під мури Круї і теж відступив.

Щоб не залишати албанських земель зовсім, 1466 року османи збудували неподалік фортецю Ельбасан. Звідти вони могли загрожувати володінням Скандербега й між великими походами.

Мир із Венецією

Війна з Венецією 1447–1448 років завершилася миром: 4 жовтня 1448 року Венеція підписала договір із Лезькою лігою, яку представляв Скандербег. Другим підписантом джерела називають різних князів.

Не всі соратники зберегли вірність. 1456 року на бік османів перейшов небіж Скандербега Хамза Кастріоті. Полководець Мойсі Големі теж перекинувся до ворога, але того ж року зазнав поразки, дістав прощення і до смерті лишався вірним Скандербегові. Ненадійною сусідкою виявилася й Венеція: за венеціанським документом від 4 травня 1448 року, там обговорювали план убити Скандербега.

Держава і союзники Скандербега

Ліга поступово перетворилася на державу, феодальну монархію зі спадковою владою. Скандербег мав титул «пан Албанії». Його володіння простягалися від гір Дукаджина на півночі до річок Девол і Семан на півдні та від Адріатики до долини Чорного Дрину.

Державою керували Зібрання албанських князів, Вища рада і Військова рада. Держава мала власні символи (прапор, герб і печатку), а також скарбницю та урядовців. Перетворюючи союз князів на єдину державу, Скандербег вдавався до шлюбних союзів, добровільного приєднання і сили.

Шолом Скандербега

Одним із найвідоміших символів став шолом Скандербега. Його виготовлено з білого металу, з позолоченим обідком і головою цапа вгорі. Цей знак традиційно пов'язують із Пірром Епірським.

Прапор із чорним двоголовим орлом на червоному полі, який Скандербег підняв у Круї 1443 року, теж став символом його держави.

Союзники на Заході

Союзників він шукав на Заході:

• Неаполь. 26 березня 1451 року Скандербег підписав Гаетанський договір із королем Альфонсом V і визнав його протекторат в обмін на допомогу. 1455 року неаполітанські вояки билися на його боці під час облоги Берата. У 1460–1461 роках уже сам Скандербег воював в Італії, в Апулії, на боці короля Фердинанда I проти анжуйців.

• Папський престол. 23 грудня 1457 року папа Калікст III призначив його генерал-капітаном Святого престолу і надав титул «Атлет Христа» (Athleta Christi).

• Венеція. Після тривалого суперництва 1463 року Венеція уклала зі Скандербегом союз проти османів.

• Угорщина. Важливим союзником був Янош Гуньяді, який очолював антиосманську війну Угорщини. Саме його перемога під Нішем 1443 року дала Скандербегові нагоду повернутися додому.

Планували й коронацію Скандербега, але вона не відбулася: папа Пій II помер 1464 року в Анконі, коли готував хрестовий похід.

Того ж 1463 року, 27 квітня, Скандербег уклав з османами Скопський мир, проте той протримався недовго. А ще раніше, 21 квітня 1451 року, у монастирі Арденіца він одружився з Донікою, донькою Георгія Аріаніті.

Цей шлюб зміцнював союз із родом Аріаніті, одним із найвпливовіших у Лезькій лізі. Тесть Скандербега, Георгій Аріаніті, раніше сам очолював повстання 1432–1435 років.

Смерть Скандербега і кінець опору

Скандербег помер від малярії 17 січня 1468 року в Леже, і там же, у церкві Святого Миколая, його поховали. Опір очолив Лека Дукаджині, але без Скандербега той протримався недовго: Круя впала 1478 року, Шкодер у 1479-му, попри допомогу Венеції.

Із захопленням Дурреса 1501 року (у підручнику Albas — 1506-го) майже вся Албанія опинилася під владою османів.

Пам'ять про Скандербега

Пам'ять про Скандербега почали берегти майже одразу. Близько 1510 року в Римі вийшла його біографія, яку написав шкодерський гуманіст Марин Барлеті. 1636 року Франг Барді видав у Венеції твір на його захист. Сьогодні в Круї працює Національний музей Скандербега; про нього зняли фільм «Скандербег», а Сабрі Годо написав про нього роман. Книжка німецького історика Олівера Єнса Шмітта «Скандербег» викликала в Албанії суперечки про те, яким герой був насправді.

Твір Франга Барді був апологією, тобто захистом Скандербега.

Албанія під владою османів

Після 1479 року албанські землі більш ніж на чотири століття стали частиною Османської імперії. Вони входили до еялету Румелія, що поділявся на санджаки на чолі із санджакбеями, а санджаки, своєю чергою, на кази й нахії. Земля належала державі.

Санджаки, тимари і чифлики

За підручником, у першій половині XVI століття албанські землі поділялися на 11 санджаків. Кожен санджак очолював санджакбей.

Державні землі поділялися на хаси, зеамети й тимари, а сипахи користувалися ними в обмін на військову службу. Селяни платили сипахові десятину та інші податки, а державі подушний податок і податок на худобу. Гірські області залишалися самоврядними: вони сплачували щорічну данину і давали воїнів для походів. У містах ремісники й торговці об'єднувалися в еснафи, цехи з власними статутами, що підтримували релігійні установи та школи.

З економічного погляду албанські села поділялися на дві зони. Одну становили села тимарної системи, другу — самоврядні гірські області з особливим статусом.

У XVII–XVIII століттях тимарна система розхиталася. На її місці з'явився чифлик — земля у приватній власності. Ця зміна підготувала ґрунт для посилення місцевих пашів.

Ісламізація та еміграція

Іслам, служба й еміграція. Після завоювання багато албанців емігрували до Італії; їхні нащадки, арбереші, досі живуть на півдні країни. Значна частина тих, хто залишився, прийняла іслам, переважно у XVI–XVIII століттях. Навертали і силою, і вигодою: новонавернені отримували подарунки, а шлях до торгівлі та військової кар'єри був відкритий передусім мусульманам. Багато албанців-мусульман досягли високих посад в османській адміністрації та війську.

За підручником, до середини XVIII століття іслам прийняли близько 70% албанського населення. Так більшість албанців стали мусульманами.

Сефарди у Вльорі

Албанські землі приймали й переселенців. Після вигнання євреїв з Іспанії 1492 року і з Португалії 1497 року багато сефардів оселилися у Вльорі. Місто стало головним осередком сефардів на албанських землях.

Антиосманські зібрання

Повстання XVI–XVII століть. Підручник виокремлює в тогочасному албанському суспільстві дві лінії: просування на османській службі та збройний опір. Антиосманські зібрання відбулися в Маті 7 листопада 1594 року, потім у Блиништі 1599-го і знову 1601 та 1602 років. 1607 року спалахнуло повстання під проводом Андреа Манесі. 1614 року в Кучі відбулися два балканські зібрання. Під час австро-османської війни, 1689 року, архієпископ П'єтер Богдані допоміг підняти албанців Косова на підтримку австрійського війська.

Зібрання 1601 і 1602 років проходили в Дукаджині та Маті. Після зібрань у Кучі, за підручником, у 1616–1620 роках відбулися ще два зібрання в Сербії. На таких зустрічах албанські ватажки шукали союзників серед сусідів і сподівалися на допомогу європейських держав.

Пашалики Шкодера і Яніни

У XVIII столітті влада султана ослабла, і на албанських землях постали два могутні напівнезалежні володіння: Шкодерський пашалик династії Бушатлі (1757–1831) і Янінський пашалик Алі-паші Тепелени (1787–1822). Обидва зрештою розгромила Порта.

Пашалики з'явилися не випадково. Тимарна система ослабла, а Османська імперія у XVIII столітті переживала політичну й економічну кризу. За таких умов місцеві паші зосереджували владу у своїх руках і дедалі менше корилися Стамбулу.

Шкодер: Бушатлі

Пашалик заснував 1757 року Мехмед-паша Бушатліу (Старий). Він навів лад, терпимо ставився до католиків, підтримував ремісників і торговців, боровся з піратами і відкрив у Шкодері бібліотеку з працями з османського права. 1771 року Порта надала Бушатлі ранг візира і владу над санджаками Шкодер, Дукаджин, Охрид та Ельбасан.

Порта побоювалася надто сильного паші. 1775 року Мехмед-пашу Бушаті отруїли, а на його місце призначили Мехмед-пашу Кюстендила. Шкодерська знать нового правителя не прийняла, і влада повернулася до Бушатлі.

Найсильнішим правителем династії став Кара Махмуд-паша (1775–1796). У 1780–1785 роках він відібрав у Боснії Подгорицю і Спуж та підкорив область Ельбасана і Тирани. Навесні 1786 року в Подгориці він скликав ватажків албанців, чорногорців, боснійців і герцеговинців і заснував «Іллірійську конфедерацію». 25 листопада 1787 року Махмуд розбив війська, відправлені проти нього з Боснії та Румелії, проголосив незалежну державу і звернувся по допомогу до Австрії та Росії. 1791 року він підняв друге повстання і знову переміг. Загинув Махмуд 22 вересня 1796 року в битві при Круси, під час походу проти чорногорців.

Роки 1780–1785 підручник описує як відродження Шкодерського пашалику в ролі держави. 1785 року Кара Махмуд розбив Чорногорію і змусив її сплатити велику суму. Тоді ж він здобув перемогу над османами, і європейські держави, насамперед Австрія та Росія, почали шукати з ним зв'язків.

Його наступник Ібрагім-паша залишився васалом султана й отримав посаду валі Румелії. Останнім пашею був Мустафа-паша Бушатліу: він брав участь у придушенні Янінського пашалику, а 1831 року Решид Мехмед-паша обложив його у фортеці Розафа і змусив здатися. На цьому історія пашалику завершилася.

Ібрагім-паша намагався домовитися й із сусідом: він запропонував Алі-паші Тепелені забути особисту ворожнечу і разом виступити проти французьких сил Наполеона.

Яніна: Алі-паша Тепелена

Алі-паша народився близько 1743 року в Бечишті (за іншими даними, у Тепелені). Його пашалик із центром у Яніні простягався від Охрида і Шкумбіна на півночі до Фессалії та Пінду на півдні. Алі-паша створив армію за європейським зразком, поліцію і розвідку, будував дороги, мости, водогони та фортеці, мав власну раду (диван) і скарбницю.

На заході володіння Алі-паші виходили до Адріатики та Іонічного моря, а на сході сягали ущелини Вардару та Коринфської і Салонікської заток. Його розвідники діяли не лише всередині імперії, а й поза її межами. За нього розвивалися ремесла й торгівля.

Він провадив власну дипломатію з Наполеоном і Британією. 1809 року в нього побував лорд Байрон, який описав цю зустріч у «Паломництві Чайльд-Гарольда». 1820 року Алі-паша заявив про створення автономної держави з албанськими та грецькими землями, і султан оголосив його поза законом. Алі-паша опирався до останнього, і в січні 1822 року його вбили на острові Янінського озера.

1820 року Порта оголосила Алі-пашу заколотником і рушила проти нього війська. Здаватися він відмовився. Убили його 24 січня 1822 року за старим стилем, тобто 5 лютого за новим, а голову відправили до Стамбула.

Кінець пашаликів

Придушивши Янінський пашалик 1822 року і Шкодерський 1831 року, Порта знищила дві головні опори албанського сепаратизму. Місцеві паші вже не могли змагатися зі Стамбулом.

Водночас султан Махмуд II перебудовував імперію. У червні 1826 року він ліквідував яничарів, щоб створити армію західного зразка. За підручником, 1832 року скасували й тимарну систему, віковічну основу османської економіки. Про цю добу реформ розповідає наступний розділ.

Перші книжки і школи

Перші албанські книжки писали й видавали переважно католицькі священники. Слідом за Формулою хрещення 1462 року і «Мешарі» Гйона Бузуку 1555 року одна за одною з'являються книжки, з яких бере початок албанська література.

Формула хрещення — найдавніша відома писемна пам'ятка албанської мови. Її записав Пал Енгйеллі, архієпископ Дурреса. «Мешарі» (Місал) Гйона Бузуку — перша друкована книжка албанською.

• 1592: арбереш Лека Матренга видає катехизис E mbësuame e krishterë («Християнське вчення»).

• 1618: «Християнська доктрина» П'єтера Буді; його вважають першим автором оригінальної албанської прози й поезії.

• 1635: Франг Барді видає в Римі перший латинсько-албанський словник обсягом близько 5640 слів.

• 1685: П'єтер Богдані видає богословсько-філософський трактат Cuneus Prophetarum («Загін пророків»).

Словник Барді мав назву Dictionarium latino-epiroticum. Той самий автор через рік видав у Венеції апологію Скандербега, а П'єтер Богдані був не лише письменником, а й архієпископом, який 1689 року допоміг підняти албанців Косова.

У XVIII столітті важливим осередком культури стало місто Воскопоя: тут працювала вища школа, відома як «Нова академія». Як із різних систем письма згодом склався єдиний албанський алфавіт, розповідаємо в наступному розділі.

Далі: Відродження і незалежність Албанії. Назад: Середньовічна Албанія.