Албанія у Другій світовій війні: окупація, опір і звільнення

Друга світова війна прийшла в Албанію раніше, ніж у більшу частину Європи: 7 квітня 1939 року країну захопила фашистська Італія. Після капітуляції Італії у вересні 1943 року на її місце прийшла нацистська Німеччина. Опір розколовся на комуністів і націоналістів. Наприкінці листопада 1944 року країну звільнили, і влада перейшла до комуністів.

Це шостий розділ нашого путівника з історії Албанії. У ньому йдеться про Албанію в Другій світовій війні: від італійського вторгнення до звільнення 1944 року.

Італійське вторгнення 1939 року

7 квітня 1939 року італійські війська генерала Альфредо Гуццоні одночасно висадилися в Дурресі, Вльорі, Шенджині та Саранді. Наступного дня вони ввійшли в Тирану. Король Зогу втік до Греції, і Албанія на роки втратила незалежність.

У Дурресі опір чинив унтер-офіцер флоту Мюйо Ульцинаку. Він загинув від снаряда з італійського корабля. Зогу виїхав разом із королевою Джеральдіною та сином Лекою і забрав частину золота національного банку. 12 квітня збори в Тирані ухвалили рішення про особисту унію з Італією та запропонували корону королю Віктору Еммануїлу III. Колабораціоністський уряд очолив найбільший землевласник країни Шефкет Верлаці.

Саме в Дурресі точилися найзапекліші бої: жандармерія під командуванням майора Абаза Купі кілька разів відкидала італійців. Але сили були надто нерівні, і 8 квітня 1939 року італійські війська вже були в столиці.

Насправді Албанія перетворилася на італійську провінцію. Усі важелі влади тримали італійські представники, а окупанти прагнули підпорядкувати фашизму все життя країни, зокрема школу. У жовтні 1940 року Італія напала на Грецію, і Албанія теж «оголосила» Греції війну. Проте мобілізовані до італійської армії албанці масово дезертирували.

Дієвої міжнародної реакції на захоплення Албанії не було: далі дипломатичних протестів справа не пішла.

Ультиматум Муссоліні

Вторгненню передував дипломатичний тиск. План захоплення Албанії підготував міністр закордонних справ Італії Чіано ще 1938 року, а Муссоліні схвалив його на початку 1939 року.

25 березня 1939 року Італія передала Зогу складений Чіано проєкт угоди з 8 пунктів. Він обмежував суверенітет Албанії, тож уряд і парламент країни цей проєкт відхилили.

Тоді 2 квітня 1939 року Муссоліні висунув Зогу ультиматум із 4 пунктів. Зовні він виглядав м'якшим, але по суті вимагав того самого. Строк ультиматуму спливав 6 квітня, а в разі відмови Італія погрожувала висадити війська. Наступного дня після закінчення строку почалося вторгнення.

Установчі збори та особиста унія

Одразу після захоплення під опікою Чіано в Тирані створили Тимчасовий адміністративний комітет на чолі з Джафером Іпі. 12 квітня 1939 року зібралися Установчі збори зі 159 членів.

Збори скинули Зогу, скасували Конституцію Королівства 1928 року і проголосували за особисту унію з Італією. Корона Албанії перейшла до Віктора Еммануїла III, а королівську владу від його імені здійснював генеральний намісник Франческо Якомоні, колишній італійський посланник в Албанії.

У червні 1939 року вийшов Основний статут, який встановив форму правління — конституційну монархію. Офіційною мовою за статутом залишилася албанська, але італійська стала другою мовою в адміністрації та школах.

Як Італія керувала Албанією

Зовні Албанія зберігала риси держави, але всі ключові рішення ухвалювали в Римі:

• міністерство закордонних справ Албанії скасували, а замість нього створили підсекретаріат при МЗС Італії;

• албанські жандармерію та армію влили до італійських;

• найвищим законодавчим органом стала Вища фашистська корпоративна рада;

• національний прапор зберегли, але додали на нього лікторські знаки — символ фашизму;

• створили Фашистську партію Албанії, до якої зобов'язували вступати урядовців, учителів та учнів.

Окупанти також пропагували ідею «Етнічної Албанії» й обіцяли об'єднати албанські землі на Балканах.

Опір: комуністи та націоналісти

Опір почався майже одразу: з демонстрацій, листівок, саботажу та збройних загонів — çeta («чета», загін). До 1942 року склалися два головні рухи. Перший — Національно-визвольний рух, яким дедалі більше керували комуністи. Другий — націоналістичний Баллі Комбетар.

Сили були нерівні. Прихильникам Зогу зашкодило те, що король не очолив опір. Націоналісти були погано організовані, а комуністи швидко згуртувалися після нападу Німеччини на СРСР у 1941 році. Того ж 1941 року молодий антифашист Васил Лачі вчинив замах на Віктора Еммануїла III під час його візиту до Тирани.

Шкільні протести і перші чети

Першою на окупацію відгукнулася шкільна молодь, і її підтримували вчителі. У 1939–1940 роках учні та викладачі Тиранської гімназії, Жіночого інституту «Нана Мбретнеше» і Французького ліцею в Корчі перетворювали офіційні мітинги 28 листопада на протести проти італійців.

Окупанти відповідали репресіями: учасників демонстрацій виключали зі шкіл, учителів звільняли, а деяких учителів та учнів інтернували до Італії.

У листопаді 1941 року в Корчі відбулася студентська демонстрація з національним прапором. У сутичці загинув Кочі Бако, були й поранені.

Замах Васила Лачі стався 17 травня 1941 року: юнак стріляв у короля Віктора Еммануїла III під час його візиту до Албанії.

У 1941 році з'явилися перші збройні чети — у Тирані, Скрапарі, Дібрі, Мартанеші, Корчі та інших місцях. Власний план дій проти італійців мали й англійці: албанські емігранти в Белграді — Абаз Купі, Мустафа Джиніші та брати Крієзіу — брали участь у британському плані збройного повстання на Півночі.

У 1942 році почалося створення партизанських чет. Їхніми командирами були переважно некомуністи, а комісарів за радянським зразком призначала компартія.

Комуністична партія і Пеза

У листопаді 1941 року в Тирані заснували Комуністичну партію Албанії. Вона налічувала близько 130 членів, очолив її Енвер Ходжа. Своєю метою партія проголосила звільнення країни, відновлення незалежності та демократичний лад. Досягти цього вона розраховувала через антифашистський фронт і збройне повстання.

Установчі збори партії відбулися 8–14 листопада 1941 року. Їх провели три комуністичні групи — Корчанська, Шкодерська і група «Молодь». Були присутні й два представники Комуністичної партії Югославії: Душан Мугоша і Міладин Попович. Збори обрали тимчасовий ЦК із 7 членів. Енвер Ходжа представляв Корчанську групу; генеральним секретарем його обрали пізніше, на Першій конференції партії в березні 1943 року, і він очолював партію до своєї смерті в 1985 році.

16 вересня 1942 року в будинку Мюслюма Пези відбулася Пезька конференція. Вона заснувала Національно-визвольний рух і систему національно-визвольних рад, які стали органами влади у звільнених районах. У Пезі, крім комуністів, були й націоналісти: Абаз Купі, Мюслюм Пеза, Баба Фая Мартанеші. 17–22 березня 1943 року в Лабіноті відбулася Перша національна конференція компартії. У липні створили Генеральний штаб Національно-визвольної армії: командувачем став Спіро Мойсіу, політкомісаром — Енвер Ходжа.

Саме на ради спирався Антифашистський національно-визвольний фронт: у звільнених районах вони заміняли колишню владу. Саму Національно-визвольну армію створили 10 липня 1943 року. Одним із перших її регулярних формувань стала 1-ша ударна бригада.

Баллі Комбетар. Баллі Комбетар («Національний фронт») заснували восени 1942 року Мідхат Фрашері та Алі Кельціра. Його програма «Декалог» проголошувала етнічну демократичну Албанію. Рух об'єднував націоналістів переважно республіканських і антикомуністичних поглядів і спершу виступав проти італійської окупації. Усередині нього існували дві течії. Одні хотіли активно боротися з окупантами, інші воліли чекати «слушного моменту», коли союзники висадяться на Балканах.

За підручником, Баллі заснували в листопаді 1942 року. Керував рухом комітет на чолі з Мідхатом Фрашері. Організація була відкрита для всіх, крім комуністів.

Спершу обидві сили співпрацювали. Узимку 1942–1943 років Національно-визвольний фронт і Баллі проводили спільні акції. Найбільшою з них стала битва під Джормом у районі Вльори на початку січня 1943 року.

Мук'є: союз, що не відбувся. У серпні 1943 року в Мук'є представники Національно-визвольного руху та Баллі Комбетар домовилися створити Комітет порятунку Албанії. Питання Косова мали розв'язати народним голосуванням. Проте ЦК компартії відкинув угоду, зокрема під впливом югославських комуністів, і розкол поглибився. Прихильники Зогу вийшли з Національно-визвольного фронту та створили рух «Легалітеті» на чолі з Абазом Купі. Між албанськими силами спалахнула громадянська війна.

У Мук'є сторони вирішили спиратися на Атлантичну хартію заради етнічної, вільної та демократичної Албанії. Остаточно угоду денонсували на другій конференції в Лабіноті у вересні 1943 року.

Німецька окупація 1943–1944 років

8 вересня 1943 року Італія капітулювала, і Албанію окупувала нацистська Німеччина. Частина німецьких військ увійшла в країну ще в липні, а основні сили прийшли у вересні 1943 року. Німеччина прагнула заповнити вакуум після відходу італійців, узяти під контроль дороги й захистити узбережжя від можливої висадки союзників.

Німці обіцяли не втручатися у внутрішні справи і спиралися на албанську адміністрацію. Главою держави стала Вища регентська рада на чолі з Мехді Фрашері, серед керівників був і Реджеп Мітровіца. Окупанти грали на ідеї «Великої Албанії» та наголошували на «тимчасовому» характері своєї присутності. Вони також підкреслювали «незалежність», проголошену під їхнім захистом. Однак суверенітет країни був лише відносним.

Режим був жорстоким. 4 лютого 1944 року в Тирані поліцейські підрозділи міністра внутрішніх справ Джафера Деви вбили кілька десятків жителів, яких підозрювали в антифашизмі. Узимку 1943–1944 років німецькі війська провели Зимову операцію проти партизанів, що супроводжувалася масовим терором проти мирного населення. Партизани вистояли й перейшли в контрнаступ. У травні–червні 1944 року тривала Червнева операція: проти партизанів воювали німецькі війська разом із жандармерією та загонами Баллі. Увесь цей час при силах опору працювали британські військові місії.

Незалежність під німецьким захистом

За німців створили Тимчасовий виконавчий комітет під керівництвом Ібрагіма Бічаку.

16 жовтня 1943 року Національні збори проголосили незалежність і нейтралітет Албанії. Вони скасували особисту унію з Італією та італійський статут червня 1939 року.

До Вищої регентської ради ввійшли Мехді Фрашері, священник Антон Харапі, Леф Носі та Фуат Дібра; останній так і не виконував своїх обов'язків.

Громадянська війна

Через зіткнення Національно-визвольного фронту і Баллі паралельно з визвольною війною в Албанії точилася громадянська.

1 жовтня 1943 року Енвер Ходжа розіслав окружним комітетам партії лист, у якому Баллі оголошували колабораціоністами, з якими треба боротися. Баллі, своєю чергою, на своєму конгресі в Бераті в січні 1944 року вирішив воювати проти комуністів.

Прихильники Зогу оформили свій рух на I конгресі «Легалітеті» 21 листопада 1943 року. Зогу обрали почесним головою, а фактичним лідером залишався Абаз Купі.

Улітку 1944 року проти партизанів діяв і сам колабораціоністський уряд: у липні прем'єр Фікрі Діне разом із північними вождями організував спільні з німцями операції проти Національно-визвольної армії.

Зимова операція

Зимова операція стала найтяжчим випробуванням для партизанів. Національно-визвольна армія зазнавала поразок, особливо на Півночі. Генеральний штаб разом із британською місією опинився в оточенні в лісі Черменіка в районі Ельбасана.

Штаб урятувала 1-ша бригада під командуванням Мехмета Шеху. Попри терор проти мирного населення, національно-визвольні сили вціліли й перейшли в контрнаступ.

Порятунок євреїв

Албанія — одна з небагатьох країн Європи, де наприкінці війни євреїв стало більше, ніж до неї. До війни їх було близько 200, а наприкінці — близько 1800, адже албанці рятували й біженців з інших країн.

Під час німецької окупації албанці відмовилися передати німцям списки євреїв. Вони переховували єврейські родини й забезпечували їх фальшивими документами. Таку поведінку пов'язують із besa («дане слово») — албанським кодексом честі, який зобов'язує дотримати слова й захистити того, хто попросив допомоги.

Звільнення 1944 року

До осені 1944 року Національно-визвольна армія здобула перевагу. У травні Конгрес у Перметі створив органи нової влади, у жовтні в Бераті постав Тимчасовий уряд, а 17 листопада звільнили Тирану. Офіційною датою звільнення всієї Албанії вважають 29 листопада 1944 року.

Навесні 1944 року війна складалася не на користь Німеччини. Серед планів англо-американських союзників розглядали й висадку на Балканах через Албанію.

Конгрес у Перметі зібрався 24 травня 1944 року. Він створив Антифашистську національно-визвольну раду як найвищий законодавчий і виконавчий орган. Тоді ж з'явився Антифашистський комітет із функціями тимчасового уряду на чолі з Енвером Ходжею, якого обрали й головнокомандувачем армії. Конгрес заборонив королю Зогу повертатися і постановив вирішити питання про форму правління після війни всенародним голосуванням. Крім того, він ухвалив не визнавати інших урядів і переглянути попередні договори з іноземними державами.

Конгрес також об'єднав військове командування: Енвер Ходжа став водночас головнокомандувачем і політкомісаром Національно-визвольної армії. Невизнання стосувалося будь-якого іншого уряду — як у країні, так і за кордоном.

Після Червневої операції 1-ша ударна дивізія вирушила на північ воювати із силами Баллі, зогістів та інших націоналістів. У вересні 1944 року розпочався останній етап — звільнення міст. У жовтні в Бераті Антифашистський комітет перетворився на Тимчасовий демократичний уряд на чолі з Енвером Ходжею. Тоді ж збори ухвалили «Декларацію про права громадян», яка проголошувала свободу слова, друку й виборів та рівність чоловіків і жінок.

У вересні 1944 року німецька армія отримала наказ залишити Балкани й оголосила Албанію зоною операцій.

Тирану звільнили 17 листопада 1944 року після майже трьох тижнів боїв, у яких партизанів підтримали й жителі міста. 29 листопада, зі звільненням Шкодера, війна в Албанії закінчилася. Цей день відзначають як День звільнення. Як подає підручник, албанці протистояли 15 ворожим дивізіям, а людські та матеріальні втрати країни були дуже тяжкими для її населення.

Бої за столицю тривали з кінця жовтня. 28 листопада 1944 року до Тирани вступив Тимчасовий уряд. Енвер Ходжа як прем'єр пообіцяв провести вибори до Установчих зборів. Але одразу після звільнення Тирани сили під командуванням Мехмета Шеху почали арешти й розстріли.

Підсумки війни

Війна мала для Албанії два різні підсумки. Позитивний: країна повернула свободу, незалежність і суверенітет. Албанський опір офіційно визнали союзники, і Албанія опинилася на боці переможців.

Албанія підтвердила свої кордони 1913 року, а на Паризькій мирній конференції грецькі претензії на південь країни відхилили.

Негативний підсумок — встановлення комуністичного режиму, який усунув своїх супротивників ще під час війни. Цей режим правив Албанією 46 років. Відносини зі США та Великою Британією незабаром охолонули, і Албанія ввійшла до комуністичного блоку.

Ціна війни була дуже високою. Згідно з повоєнним меморандумом, значну частину міст і сіл було повністю зруйновано.

Косово і Чамерія: албанські землі у Другій світовій війні

Напередодні війни албанці Косова та Чамерії жили під тиском югославської та грецької монархій. Війна тимчасово змінила кордони: у 1941 році більшу частину Косова приєднали до Албанії під італійським контролем, і там відкрилися сотні албанських шкіл.

Тиск був не лише політичним: албанці цих країв зазнавали етнічних переслідувань. У квітні 1941 року Косово та інші албанські землі поділили між собою Італія, Німеччина і Болгарія. В італійській зоні албанська стала офіційною мовою, а адміністрацію склали албанські урядовці.

У вересні 1943 року, вже за німців, заснували Другу Призренську лігу, щоб зберегти об'єднані албанські землі. Її головою призначили Бедрі Пеяні. Антифашистський рух у Косові розвивався під впливом Комуністичної партії Югославії, а проти албанців діяли ще й сербські четники. Конференція в Буяні (31 грудня 1943 — 2 січня 1944 року), спираючись на право на самовизначення, проголосила прагнення албанців Косова об'єднатися з Албанією після війни. Цього не сталося: Косово залишилося у складі Югославії як край Сербії, а опір албанців придушили, запровадивши воєнний стан.

Другу Призренську лігу заснували 16 вересня 1943 року.

На півдні з червня 1944 до березня 1945 року грецькі загони EDES генерала Наполеона Зерваса вигнали чамів із Греції. 27 червня 1944 року сталася різанина в Парамітії.

Доля Чамерії у воєнні роки склалася інакше, ніж доля Косова. Після окупації Греції Теспротія (Чамерія) перейшла під італійський контроль, але німці не допустили її приєднання до Албанії. Вигнане чамське населення знайшло притулок в Албанії. Біженці скаржилися до міжнародних організацій і грецькому уряду, але їхні скарги залишилися без відповіді.

Хронологія 1939–1944 років

Ці дати охоплюють увесь період від італійського вторгнення до звільнення країни. Найважливіші з них зібрано в пам'ятці нижче.

Далі — Комуністична Албанія. Назад — Албанія у 1912–1939 роках.