Албанія після комунізму: від протестів до НАТО та незалежності Косова

Історія Албанії після комунізму починається в грудні 1990 року: тоді студентські протести змусили владу дозволити інші партії. Перехід до демократії й ринкової економіки виявився важким, а 1997 року країну охопила криза. Згодом Албанія взяла курс на Захід: у 2009 році вступила до НАТО, у 2014-му отримала статус кандидата в ЄС. Тим часом Косово пройшло шлях від скасування автономії до незалежності, проголошеної 17 лютого 2008 року.

Це восьмий і завершальний розділ нашого путівника з історії Албанії: від 1990 року до наших днів.

Падіння комуністичного режиму (1990–1991)

Однопартійний режим упав за кілька місяців. 8 грудня 1990 року мешканці Студентського містечка в Тирані вийшли на протест і вимагали політичного плюралізму. Уже 11 грудня партія дозволила створювати інші партії, а 12 грудня з'явилася перша опозиційна, Демократична.

До студентів швидко долучилися інтелігенція й мешканці Тирани, і протест переріс у рух проти режиму. Рішення про плюралізм ухвалив ЦК Албанської партії праці (АПП). Політичний плюралізм — це система, у якій існують дві партії й більше.

Початок змін

Албанія не була винятком у Східній Європі. Падіння Берлінського муру спричинило «ефект доміно»: комуністичні режими регіону падали один за одним.

Перші відкриті протести в країні відбулися ще на початку 1990 року. 14 січня 1990 року в Шкодері люди намагалися знести погруддя Сталіна, і поліція заарештувала багатьох учасників.

Улітку криза стала очевидною для всього світу. 2 липня 1990 року люди вдерлися до посольств Італії, ФРН, Франції та інших країн, просячи політичного притулку. Біля посольств зібралося близько 10 000 людей, а всередині сховалося близько 5 000 шукачів притулку.

Влада намагалася втримати ситуацію за допомогою реформ. Улітку 1990 року Раміз Алія усунув частину старих керівників і видав паспорти тим, хто шукав притулку в посольствах. Він також пообіцяв переглянути конституційний устрій, але це не допомогло.

Узимку події пришвидшилися. У лютому 1991 року студенти й викладачі оголосили голодування: вони вимагали прибрати ім'я диктатора з назви Тиранського університету. Алія погодився на ці вимоги, зняв прем'єр-міністра Аділя Чарчані й призначив Фатоса Нано. 20 лютого 1991 року протестувальники знесли статую Енвера Ходжі на площі Скандербега в Тирані.

Країна тоді опинилася на межі громадянської війни, і поступки студентам були спробою її уникнути. У березні 1991 року звільнили більшість політичних в'язнів, зокрема учасників протестів 1990 року.

Перші вибори

31 березня 1991 року відбулися перші багатопартійні вибори. Партія праці здобула 169 місць зі 250, Демократична партія — 75. У квітні закон про основні конституційні положення закріпив назву держави — Республіка Албанія, а 30 квітня президентом обрали Раміза Алію.

Опозицію в новому парламенті становили Демократична, Республіканська, Соціал-демократична та Екологічна партії, а також об'єднання грецької меншини «Омонія».

Проте країна й далі вирувала. Після загального страйку уряд Фатоса Нано 4 червня 1991 року пішов у відставку, і було сформовано «Уряд стабільності» на чолі з Іллі Буфі. 13 червня Албанську партію праці розпустили й перетворили на Соціалістичну партію Албанії.

«Уряд стабільності» протримався недовго. Після виходу з нього міністрів-демократів він пішов у відставку, і його змінив технічний уряд Вільсона Ахметі.

Події в Шкодері 2 квітня 1991 року

Підсумки перших виборів визнали не всі. 2 квітня 1991 року в Шкодері відбулася демонстрація проти результатів голосування, яка завершилася жорстокими сутичками з поліцією.

Під час протесту загинули активісти Демократичної партії Арбен Броці, Буяр Бішанаку, Беснік Чека і Назмі Криезіу. Згодом шахтарі Валіаса оголосили голодування: вони вимагали підвищити зарплату й назвати винних у подіях у Шкодері.

Перший плюралістичний парламент

Перший плюралістичний парламент працював з березня 1991 по березень 1992 року. Головним його рішенням став Закон про основні конституційні положення.

Цей закон, ухвалений у квітні 1991 року, ознаменував кінець диктатури. Він закріпив поділ влади, політичний плюралізм, приватну власність і права людини.

Албанія після комунізму: перехід до ринку (1992–1996)

Вибори 22 березня 1992 року виграли демократи: 92 місця зі 140 проти 38 у соціалістів. Прем'єр-міністром став Александер Мексі. Раміз Алія на початку квітня (за підручником — 4 квітня) пішов у відставку, і 9 квітня парламент обрав президентом Салі Берішу.

Демократична партія сформувала коаліційний уряд разом із республіканцями та соціал-демократами. У 1992–1997 роках країною керувала ДП у коаліції, до якої в різний час входили Республіканська та Соціал-демократична партії, а прем'єр-міністром усі ці роки залишався Александер Мексі. Салі Беріша був президентом у 1992–1997 роках, а згодом, у 2005–2013 роках, очолював уряд.

Новий уряд поглибив ринкові реформи: лібералізував ціни, приватизував житло й дрібні підприємства. Поділ сільськогосподарських земель почався ще згідно із законом «Про землю» від липня 1991 року. Одразу після падіння комунізму країна отримувала екстрену допомогу, переважно від Італії, у межах операції «Пелікан». Інтеграція із Заходом почалася 1991 року з угод із МВФ, Світовим банком і Європейським банком реконструкції та розвитку.

Зміни мали й зворотний бік. Поширилися незаконний трафік і корупція, а найнебезпечнішим явищем стали фінансові піраміди.

Політичне життя залишалося напруженим. 6 листопада 1994 року проєкт конституції відхилили на референдумі. Вибори 26 травня 1996 року супроводжувалися порушеннями, тож опозиція оскаржила їхні результати й бойкотувала парламент.

Закони та інституції нової держави

Поки постійної конституції не було, основу правової системи становив Закон про основні конституційні положення, і його поступово доповнювали. У квітні 1992 року до нього додали розділ про судову систему, а в березні 1993 року — розділ про основні права і свободи (у підручнику Albas обидва розділи датовано квітнем 1992 року).

Паралельно створювали нове законодавство. Цивільний кодекс ухвалили 1994 року, а Кримінальний і Кримінальний процесуальний кодекси — 1995 року. Спроба ухвалити повноцінну конституцію в листопаді 1994 року не вдалася: на референдумі народ проєкт не схвалив.

Державний апарат перебудовували. Відбулися чистки в адміністрації, дипломатії й особливо в Сигурімі, на зміну якій прийшла Національна інформаційна служба (SHIK). Військові звання, скасовані 1966 року, після 1992 року відновили.

Нова влада розраховувалася і з комуністичним минулим. У 1991–1992 роках заарештували колишніх найвищих функціонерів АПП, зокрема вдову Енвера Ходжі Неджміє Ходжу. 1995 року ухвалили Закон про геноцид і закон про люстрацію: колишнім найвищим функціонерам режиму та співробітникам Сигурімі заборонили до 2002 року балотуватися до парламенту.

Вибори 1996 року

Протистояння влади й опозиції наростало. Голову Соціалістичної партії Фатоса Нано заарештували 1993 року, а 1994 року засудили за корупцію, що загострило політичну ситуацію.

На виборах 26 травня 1996 року ДП здобула 95 зі 100 мажоритарних мандатів, а загалом 122 зі 140 місць у парламенті. Опозиція не визнала підсумків. Міжнародна спільнота вимагала повторити голосування в 40 округах, але уряд відмовився.

Криза 1997 року

Криза виросла з проблем попередніх років: спірні вибори 1996 року, бойкот парламенту опозицією, корупція та фінансові піраміди. Коли піраміди впали, політичний конфлікт перетворився на загальнонаціональний.

У 1997 році Албанія опинилася на межі громадянської війни. Приводом став крах фінансових пірамід, у які вклали гроші дуже багато родин. Порядок вдалося відновити завдяки компромісу між партіями та міжнародній місії «Альба» під керівництвом Італії.

Перші протести спалахнули в січні 1997 року на півдні країни, і Вльора стала одним із головних осередків заворушень. 9 березня за посередництва ОБСЄ партії домовилися створити коаліційний Уряд національного примирення на чолі з Башкимом Фіно й призначити дострокові вибори.

Надзвичайний стан і зброя в руках населення

Ситуація швидко вийшла з-під контролю. 2 березня 1997 року парламент запровадив надзвичайний стан. У березні натовпи розграбували армійські склади зброї, і населення озброїлося.

Посередником у врегулюванні кризи став колишній канцлер Австрії Франц Враніцкі. Підсумком переговорів стали коаліційний уряд Башкима Фіно і прибуття до Албанії багатонаціональних миротворчих сил.

З квітня по серпень у країні тривала операція «Альба». Багатонаціональні сили чисельністю близько 7 000 військових діяли під керівництвом Італії за мандатом ООН (резолюція 1101). На дострокових виборах 29 червня 1997 року соціалісти здобули близько двох третин місць у парламенті, а референдум, що відбувся того ж дня, відхилив відновлення монархії.

Конституція 1998 року і зміна влади

22 листопада 1998 року на референдумі схвалили чинну конституцію, а 28 листопада її проголосили. Албанія стала парламентською республікою: однопалатний парламент зі 140 депутатів обирають на 4 роки, а президента обирає парламент на 5 років.

Так після років тимчасових законів країна нарешті отримала постійну конституцію: Закон про основні конституційні положення 1991 року змінив повноцінний основний закон 1998 року.

У вересні 1998 року вбили депутата-демократа Азема Хайдарі, і ситуація ще більше загострилася. Надалі влада змінювалася вже через вибори. У 2001 році соціалісти отримали другий мандат, у 2005-му до влади повернулися демократи, а у 2013-му — знову соціалісти.

Уряди після 1998 року

Після вбивства Азема Хайдарі прем'єр-міністр Фатос Нано пішов у відставку, і уряд очолив Пандель Майко. Його кабінет упорався з кризою біженців із Косова.

У 1997–2005 роках країною керувала лівоцентристська коаліція на чолі із Соціалістичною партією. Прем'єр-міністрами в ці роки були Фатос Нано, Пандель Майко та Ілір Мета. Другий мандат соціалісти отримали на виборах 24 червня 2001 року.

Після поразки на виборах 2005 року Нано залишив посаду лідера СП, і партію очолив мер Тирани Еді Рама. Демократи повернулися до влади, а Салі Беріша став прем'єр-міністром.

На виборах у червні 2013 року перемогла коаліція на чолі із Соціалістичною партією та ДСІ. Уряд Еді Рами розпочав роботу у вересні 2013 року.

Шлях до НАТО і Євросоюзу

Головною метою зовнішньої політики демократичної Албанії стала євроатлантична інтеграція. Від перших угод 1991 року країна дійшла до членства в НАТО у 2009 році й статусу кандидата в ЄС у 2014-му.

Реформи, потрібні для запрошення до НАТО, пришвидшилися після візиту президента США Джорджа Буша-молодшого в червні 2007 року. До альянсу Албанію прийняли в рік його 60-річчя. На шляху до ЄС ключовою стала судова реформа 2016 року. У листопаді 2016 року Єврокомісія рекомендувала розпочати переговори за умови прогресу в перевірці суддів (так званому веттингу). Нині Албанія веде переговори про вступ до Євросоюзу.

Цей шлях був нерівним: криза 1997 року відкинула країну назад, і основні кроки до НАТО та ЄС припали вже на 2006–2014 роки.

Дорога до НАТО

До Північноатлантичного альянсу Албанія йшла майже два десятиліття. 1992 року вона ввійшла до Ради північноатлантичного співробітництва (NACC), а 23 лютого 1994 року підписала програму «Партнерство заради миру» і того ж дня офіційно подала заявку на членство.

Важливим кроком стало включення до Плану дій щодо членства (ПДЧ): з ним Албанія стала на шлях інтеграції в НАТО. Запрошення країна отримала на Бухарестському саміті 3 квітня 2008 року, а повноправним членом стала у квітні 2009 року разом із Хорватією.

Зближення з Євросоюзом

Відносини з Європою почалися одразу після падіння режиму. 1991 року Албанія встановила дипломатичні відносини з Європейським співтовариством — попередником ЄС, а 1992 року підписала з ним Угоду про торгівлю та співробітництво.

Кризи 1995–1997 років і крах фінансових пірамід загальмували зближення. Лише в червні 2001 року ЄС вирішив готувати переговори про Угоду про стабілізацію та асоціацію. Регіональну основу для цього створив Пакт стабільності для Південно-Східної Європи 1999 року, покликаний сприяти європейській інтеграції країн регіону.

Візит голови Єврокомісії Романо Проді 31 січня 2003 року ознаменував офіційне відкриття переговорів. Угоду підписали 12 червня 2006 року, а заявку на членство Албанія подала у квітні 2009 року.

У жовтні 2013 року Єврокомісія рекомендувала надати Албанії статус кандидата за умови продовження боротьби з корупцією. Статус країни-кандидата Албанія отримала в червні 2014 року.

Косово: від автономії до незалежності

Після скасування автономії 1989 року албанці Косова пройшли шлях від мирного опору й паралельної держави через війну 1998–1999 років до управління ООН. Завершився цей шлях проголошенням незалежності 17 лютого 2008 року.

Цей шлях зручно поділити на чотири етапи: скасування автономії й поява албанських партій (1989–1990), мирний опір під проводом Ібрагіма Ругови, збройна боротьба АВК і втручання НАТО (1998–1999), міжнародне управління й незалежність (1999–2008).

Скасування автономії та нові партії

Сербська влада скасовувала права, які албанці отримали за Конституцією 1974 року: закрила Скупщину Косова, заповнила установи сербськими чиновниками, закрила албанські газети. У липні 1990 року Сербія розпустила Скупщину та уряд Косова, а нова конституція Сербії 28 вересня 1990 року поставила край під повний контроль Сербії й призупинила його виборні органи.

У відповідь косовські албанці почали створювати власні партії. У грудні 1989 року з'явилася Демократична ліга Косова (ДЛК) на чолі з письменником Ібрагімом Руговою. Її метою був масовий мирний рух та інтернаціоналізація косовського питання. Крім ДЛК, виникли Соціал-демократична, Селянська, Парламентська, Християнсько-демократична та інші партії.

Мирний опір 1990-х

2 липня 1990 року делегати Скупщини Косова ухвалили Конституційну декларацію, яка визначала Косово як рівноправну одиницю Югославії. 7 вересня на таємному засіданні в Качаніку вони ухвалили Конституцію Косова й проголосили його республікою. У вересні 1991 року відбувся референдум про незалежність, якого Сербія та Югославія не визнали. На паралельних виборах у травні 1992 року президентом Республіки Косово обрали Ібрагіма Ругову.

Так Ругова поєднав дві головні посади: він залишався головою ДЛК і став президентом Республіки Косово.

Під проводом Ругови косовські албанці дотримувалися мирного пасивного опору. Вони створили паралельні нелегальні інституції, зокрема систему освіти албанською мовою. Їх фінансував уряд в еміграції на чолі з Бужаром Букоші за рахунок внесків емігрантів. Єдина угода Ругови з Мілошевичем, про албанську освіту, укладена у вересні 1996 року, так і залишилася на папері.

Крім освіти, гроші емігрантів ішли й на паралельну систему охорони здоров'я.

Війна 1998–1999 років

Косовська війна почалася в лютому 1998 року, і в ній брала участь Армія визволення Косова (АВК, UÇK). 7 березня 1998 року під час атаки сербських сил на Преказ загинув один із засновників АВК Адем Яшарі разом із більшістю своєї родини. На початку 1999 року сербські сили вчинили масові вбивства мирних жителів, зокрема в Рачаку та Ругові, і це підштовхнуло світ до втручання.

АВК почала заявляти про себе ще в середині 1990-х років. Адем Яшарі був легендарним командиром у Дрениці. Навесні й улітку 1998 року АВК контролювала значну частину сільських районів Косова. 13 жовтня 1998 року Мілошевич був змушений оголосити перемир'я й частково вивести війська.

Різанина в Рачаку сталася 15 січня 1999 року, а після неї провалилася конференція в Рамбуйє.

На конференції в Рамбуйє в березні 1999 року албанська сторона прийняла запропоновану угоду, а югославська її відхилила. З 24 березня по 10 червня 1999 року, упродовж 78 днів, НАТО завдавало ударів по сербських військових об'єктах. За час війни понад 10 тисяч албанців загинули або зникли безвісти, а понад 850 тисяч стали біженцями.

Після бомбардувань Мілошевич вивів війська, і Косово перейшло під міжнародне управління KFOR і ЮНМІК. Ще під час війни багато біженців із Косова опинилися в Албанії, і кризу з ними довелося розв'язувати уряду Панделя Майка.

Управління ООН і незалежність

Згідно з Кумановською угодою від 9 червня 1999 року сербські сили залишили Косово. 10 червня резолюція РБ ООН 1244 заснувала місію ЮНМІК, а 12 червня до Косова ввійшли війська НАТО — KFOR. 4 березня 2002 року Ібрагіма Ругову обрали президентом у межах тимчасових інституцій під управлінням ООН.

Цивільною адміністрацією краю стала ЮНМІК на чолі з французьким політиком Бернаром Кушнером, а управління краєм вона ділила із силами KFOR.

2005 року почався процес визначення статусу Косова, і Генеральний секретар ООН призначив спеціальним посланцем фіна Мартті Ахтісаарі. 2007 року Ахтісаарі запропонував зробити Косово багатоетнічною демократичною державою з незалежністю під міжнародним наглядом.

17 лютого 2008 року Скупщина Косова проголосила незалежність: «за» проголосували 109 депутатів зі 120. Рішення ґрунтувалося на плані спецпосланця ООН Мартті Ахтісаарі. Президентом тоді був Фатмір Сейдіу, прем'єр-міністром — Хашим Тачі. Конституція Республіки Косово набула чинності 15 червня 2008 року. 22 липня 2010 року Міжнародний суд ООН у консультативному висновку зазначив, що проголошення незалежності не порушило міжнародного права (10 голосів проти 4).

Назад: Комуністична Албанія.