Комуністична Албанія: Енвер Ходжа, ізоляція та бункери

З 1944 по 1990 рік комуністична Албанія жила під владою однієї партії, і майже весь цей час її очолював Енвер Ходжа. Режим знищив приватну власність та опозицію, боровся з неписьменністю й будував важку промисловість. Водночас Албанія по черзі розірвала стосунки з Югославією, СРСР та Китаєм і до 1980-х стала однією з найзакритіших країн світу.

Це сьомий розділ нашого путівника з історії Албанії. Він охоплює період від виборів 1945 року до кризи кінця 1980-х, а також історію Косова у складі Югославії.

Як утвердився комуністичний режим

Після визволення влада вже належала комуністам, і в 1945–1946 роках вони закріпили її формально. Вибори 2 грудня 1945 року пройшли з одним списком. 11 січня 1946 року проголосили Народну Республіку Албанія, а 14 березня ухвалили конституцію за югославським і радянським зразком.

Компартія тривалий час діяла приховано, прикриваючись Антифашистським національно-визвольним фронтом (АНВФ). Комуністи мали три головні напрями: розширювати владу АНВФ, усувати політичних супротивників і перебудовувати державний апарат. 5 серпня 1945 року наступником АНВФ став Демократичний фронт — найважливіша політична організація країни.

Уряд Енвера Ходжі визнали СРСР, його союзники та Франція. США й Велика Британія погоджувалися на визнання лише після виборів. СРСР офіційно визнав албанський уряд у листопаді 1945 року, а Югославія першою встановила з ним дипломатичні відносини. У бюлетені були тільки кандидати Демократичного фронту, і, за офіційними даними, фронт отримав близько 93% голосів. Новообрані збори скасували монархію.

Виборчий закон запровадив загальне виборче право для громадян від 18 років, і на виборах 2 грудня 1945 року албанки вперше голосували й балотувалися. Крім фронту, допускали лише небагатьох незалежних кандидатів, і фронт здобув усі місця. Міністр освіти 1944–1945 років Гьєрг Кокоші виступив проти виборчих законів, наголошуючи, що без партій про демократію не може бути й мови.

Влада зосередилася в одних руках. У 1946 році Енвер Ходжа водночас був прем'єр-міністром, міністром закордонних справ, міністром оборони та головнокомандувачем. Прем'єром він залишався з жовтня 1944 до липня 1954 року, після нього уряд очолив Мехмет Шеху. Компартію заснували 8 листопада 1941 року, а з 1948 року вона називалася Албанською партією праці (АПП).

Нова економіка. Основою держави оголосили державну власність і єдиний план. Режим запровадив надзвичайний податок на воєнні прибутки, що вдарив по великих торговцях. Аграрна реформа (закон ухвалили 1945 року, а здебільшого втілили 1946-го) без компенсації відібрала землю у великих землевласників і релігійних установ. У 1946 році націоналізували всю промисловість, зовнішня торгівля стала державною монополією, а купівлю-продаж землі заборонили. Країну відбудовували значною мірою добровільною працею, важливу допомогу надала організація ЮНРРА. На Паризькій мирній конференції в липні 1946 року Албанія брала участь не на рівних з іншими країнами правах і отримала від Італії 5 млн доларів репарацій.

Спершу Албанія була на конференції спостерігачем, згодом її визнали «союзною державою». 10 лютого 1947 року Албанія підписала мирний договір з Італією.

Як була влаштована влада

Представницьким органом нової держави стали Народні збори. Формально главою держави був голова їхньої Президії — першим цю посаду обійняв Омер Нішані, — але реальна влада належала Енверу Ходжі.

Поділ влади залишався фасадом: рішення ухвалювали Політбюро й Пленум ЦК компартії. Підручник описує цю систему «партія-держава» як диктатуру за моделлю Сталіна в СРСР. Офіційно вона називалася народною демократією — тоталітарною системою, де держава володіє засобами виробництва, керує ними й ставить спільний інтерес вище за особистий.

Головні риси системи — класова боротьба, марксистсько-ленінська ідеологія та культ особи. За підручником, у лютому 1946 року на V пленумі ЦК «класову боротьбу» оголосили рушійною силою політичного життя, а компартія стала єдиною керівною силою країни. Режим тримався на двох опорах — насильстві та пропаганді.

Придушення опозиції

Опозицію режим знищив у перші ж роки. Активістів Баллі Комбетар переслідували як «колаборантів», тисячі противників судили як «воєнних злочинців», а збройні повстання на півночі придушили.

У січні 1945 року спалахнуло повстання в Копліку, а у вересні 1946 року — у Пострібі поблизу Шкодера. Після придушення повстань почалися розстріли, арешти й інтернування. У вересні 1947 року в Тирані відбувся процес «групи депутатів»: судили 24 особи, 16 із них засудили до смерті. 1949 року емігранти створили Національний комітет «Вільна Албанія», але режим повністю контролював країну, і ці зусилля зазнали поразки. Не допускали навіть критики всередині партії. На Тиранській конференції 1956 року під впливом XX з'їзду КПРС частина делегатів критикувала лінію партії, і їх покарали. Такі групи всередині партії не були справжньою опозицією режиму.

Спецсуди над «воєнними злочинцями»

Уже в грудні 1944 року створили комісії та спеціальні суди у справах «воєнних злочинців», тобто колаборантів. 1 березня 1945 року розпочався Спеціальний суд над воєнними злочинцями, за яким відбулося багато інших процесів.

Збройний опір на півночі

Антикомуністичний опір 1945–1948 років мав дві форми: спроби повалити режим силою та створення політичних опозиційних груп.

У Мірдиті опір очолив Марк Гьон Маркай. Він об'єднав антикомуністів Півночі в Національний гірський комітет, відомий також як Ліга гір.

Одним із виступів стало повстання в Копліку; серед його організаторів були Ллеш Мараші, дон Нікола Газуллі та інші. Обидва повстання жорстоко придушили.

Демократичний союз і депутати-опозиціонери

Мирна опозиція намагалася діяти в містах. У листопаді 1945 року в Тирані Гьєрг Кокоші, Мусіне Кокаларі, Суат Асллані та їхні однодумці склали платформу організації «Демократичний союз». У січні 1946 року організацію викрили, а її членів засудили як зрадників.

Усередині Демократичного фронту теж були незгодні — депутати Різа Дані, Шефкет Бея, Селаудін Тото та інші, що дотримувалися прозахідних поглядів. 15 травня 1947 року Народні збори позбавили опозиційних депутатів недоторканності, а згодом відбувся головний процес над ними — справа «групи депутатів».

Еміграція та закидання агентів

Противники режиму, які опинилися за кордоном, розраховували на допомогу Заходу. У 1949–1953 роках США й Велика Британія закидали в Албанію політемігрантів, щоб підняти повстання. Операція провалилася: Сигуримі виловлювала агентів.

Політика 1948–1978 років

Після розриву з Югославією режим зміцнився, але всередині країни тривали чистки, кампанії та різкі повороти курсу слідом за зовнішньою політикою.

Новий курс і Тиранська конференція

Сталін помер у березні 1953 року, і КПРС очолив Микита Хрущов, який 1956 року на XX з'їзді засудив культ особи Сталіна. У дусі «Нового курсу» Енвер Ходжа залишив посади міністра закордонних справ, міністра оборони та прем'єра й зберіг лише посаду першого секретаря ЦК АПП.

На партконференції Тирани 14–19 квітня 1956 року делегати засудили культ Ходжі та привілеї «Блоку». Так називали квартал у центрі Тирани, де жили родини членів Політбюро; його охороняли Гвардія та Сигуримі, а звичайних містян туди не пускали. Ходжа повернувся з Вльори й оголосив критиків югославськими агентами.

Після розриву з СРСР у грудні 1961 року Ходжа повернувся до сталінської моделі й зробив ставку на Китай.

Революціонізація 1966 року

1966 року, за прикладом китайської «культурної революції», АПП розпочала кампанію «революціонізації» — проти бюрократизму та «відсталих звичаїв». Частиною кампанії стала емансипація жінок: засуджували ранні шлюби й заохочували жіночу освіту.

Тоді ж режим посилив контроль над армією, а в лютому 1967 року обрушився на релігію.

Лібералізм початку 1970-х і XI фестиваль

На початку 1970-х ненадовго настав відносний лібералізм, особливо в мистецтві та культурі, куди проникли західні впливи. Край йому поклав XI Фестиваль пісні на радіо й телебаченні в грудні 1972 року: режим побачив у ньому західний вплив. Режисера заарештували й засудили до тривалого ув'язнення, співаків теж покарали.

У грудні 1976 року Народні збори ухвалили конституцію Народної Соціалістичної Республіки Албанія. Країну оголосили атеїстичною, а ізоляцію закріпили законом.

Союзи й розриви комуністичної Албанії

Зовнішня політика комуністичної Албанії складалася з низки союзів, і кожен закінчувався розривом. Спершу головним союзником була Югославія, потім СРСР, далі Китай, а після 1978 року країна залишилася сама.

Югославія. У листопаді 1946 року Албанія підписала з Белградом економічну конвенцію: узгодження планів, митний союз, спільна валюта. Але в червні 1948 року Югославію виключили з Комінформу, і Тирана розірвала угоди й переорієнтувалася на СРСР. Головного прихильника Югославії, міністра внутрішніх справ Кочі Дзодзе, усунули 1948 року, а 1949-го після закритого суду стратили.

У 1944–1948 роках готували плани митного союзу, спільної валюти й спільного військового командування з Югославією, і вони загрожували незалежності Албанії. Коли 1948 року посварилися СРСР і Югославія, Ходжа скористався цим, щоб порвати з Белградом.

СРСР. У лютому 1949 року Албанія вступила до РЕВ, 1955 року стала однією із засновниць Варшавського договору й того ж року увійшла до ООН. Перший п'ятирічний план 1951 року виконували за радянської допомоги. У листопаді 1960 року на нараді 81 компартії в Москві Ходжа відкрито розкритикував Хрущова. 1961 року СРСР припинив допомогу, відкликав фахівців, а в грудні розірвав дипломатичні відносини. Після вторгнення до Чехословаччини в серпні 1968 року Албанія у вересні вийшла з Варшавського договору.

РЕВ був економічною організацією соціалістичних країн. До ООН Албанію прийняли 14 грудня 1955 року, і це зміцнило її міжнародне становище. Виступ Ходжі в Москві 1960 року став вирішальним кроком до розриву.

Китай став головним союзником після розриву з Москвою, але 1978 року припинив допомогу, і союз розпався.

Албанії потрібна була економічна й військова допомога, а далекий Китай не загрожував ні її незалежності, ні владі режиму. У 1970-х відносини охололи через постійні вимоги АПП і зближення Китаю зі США, а 1978 року обірвалися. Після цього Албанія залишилася без великих союзників і дотримувалася принципу «опори лише на власні сили».

Із Заходом стосунки не склалися від самого початку. У 1946 році британські кораблі підірвалися на мінах у протоці Корфу. Справу розглядав Міжнародний суд ООН, а албанське золото заблокували. Коли Лондон згодом запропонував відновити відносини, Тирана висунула умову: спершу повернення золота. З ФРН порозуміння не вийшло через албанську вимогу репарацій, а Франція, навпаки, підвищила своє представництво до рівня посольства. Лише наприкінці 1980-х Тирана заговорила про готовність до відносин зі США, СРСР і Спільним європейським ринком та до приєднання до Гельсінського процесу.

Сусіди й Захід

Відносини зі США зіпсувалися через те, що Тирана не визнала міжвоєнних договорів, а з Великою Британією — через інцидент у протоці Корфу, який різко загострив відносини з усім Заходом.

Із Грецією відносини загострилися через грецькі претензії на південь Албанії та допомогу Албанії грецьким комуністам у громадянській війні. Дипломатичні відносини з Грецією Албанія вперше після Другої світової війни встановила лише 1971 року.

Албанія залишалася єдиною європейською країною, яка не брала участі в НБСЄ і не підписала Гельсінського акта. 1987 року покращилися відносини з Грецією, було встановлено дипломатичні відносини з ФРН і Канадою. Щоб пожвавити економіку, Тирана розширила торгівлю з Францією, Італією та Скандинавією. Наприкінці 1980-х вона також заявила про готовність урегулювати питання монетарного золота.

Соціалістична економіка

Режим будував економіку без приватної власності та іноземних грошей. Її основою були державна власність і важка промисловість, а розвиватися країна мала, «спираючись на власні сили».

Перший п'ятирічний план, розпочатий 1951 року, робив наголос на важкій промисловості та природних ресурсах. Найповільніше просувалася колективізація сільського господарства: наприкінці 1960-х вона дійшла до гірських районів і, за підручником, завершилася 1967 року. Конституція 1970-х прямо забороняла іноземні інвестиції та кредити.

До 1980-х економіка зайшла в глухий кут. Основні продукти, як-от м'ясо, цукор і олію, родини отримували за талонами. Режим обмежувався косметичними заходами: запровадив «Новий економічний механізм», нормував постачання, а приватну худобу селян забирав до колективних стад.

Націоналізація і план

Приватну власність держава відкидала як капіталістичний елемент і не допускала іноземних інвестицій — ні приватних, ні державних. За підручником, у лютому 1946 року на V пленумі ЦК компартії приватній власності оголосили війну.

Націоналізація відбувалася поетапно. Закони грудня 1944 року запровадили державний контроль над приватною промисловістю, державну монополію зовнішньої торгівлі та націоналізацію майна втікачів. Згодом до держави перейшли іноземна власність, Національний банк, шахти, дороги й води, а 1946 року націоналізацію промисловості завершили.

Аграрна реформа відібрала землю й у власників чифліків. Сам режим вважав її тимчасовим заходом на шляху до колективізації.

Для керування економікою створили Комісію державного плану. Албанія будувала планову економіку під контролем держави за радянською моделлю, і з часом це призвело до застою та кризи.

Будови й колективізація

У 1950-х за допомогою та на кредити СРСР і соцтабору збудували цукровий завод у Маліку, текстильний комбінат у Тирані та ГЕС на річці Мат. 1970 року завершилася електрифікація країни.

Кооперування села відбувалося за зонами. 1959 року його оголосили завершеним у рівнинних і горбистих районах і розпочали в гірських.

Економіка 1980-х

Коли Китай припинив допомогу, у держави не залишилося коштів на індустріалізацію, і застій переріс у глибоку кризу. У листопаді 1980 року вирішили усуспільнити худобу селян: її зганяли до колективних стад — «туфез», а на початку 1980-х ліквідували й кооперативні присадибні господарства. Це занурило село в глибоку кризу й спричинило нестачу продовольства.

«Талон» — так називалася картка, за якою родини отримували нормовані продукти. Ці заходи проводили під гаслом «курсу наступності», і по суті вони нічого не змінювали.

Репресії та контроль над життям

Опорою режиму була таємна поліція Сигуримі. Партія стояла над законами й правами людини, «класову боротьбу» вважали рушійною силою суспільства, а пропаганда зображувала Албанію єдиною «справді соціалістичною» країною у ворожому «оточенні».

Принцип «політика на першому місці» означав, що будь-яку дію оцінювали за її політичними наслідками. Пропаганда «імперіалістично-ревізіоністського оточення» лякала загрозою із Заходу й від колишніх союзників і виправдовувала нестатки та ізоляцію.

Родини політв'язнів і «ворожих класів» інтернували або висилали до держгоспів. У таборі інтернування в Тепелені (1949–1954) утримували переважно такі родини, зокрема багато дітей; за оцінками, там загинули сотні людей. 1968 року на мідно-піритових копальнях відкрили в'язницю й табір примусової праці Спач, а в травні 1973 року в'язні підняли там бунт.

Атеїзм. Після промови Ходжі в лютому 1967 року закрили всі релігійні установи, і Албанія проголосила себе першою у світі атеїстичною державою.

Контроль проникав у всі сфери життя:

• 1966 року, за прикладом Культурної революції в Китаї, в армії скасували військові звання й запровадили партійних комісарів;

• населення працездатного віку періодично проходило військову підготовку, zbor (військові збори);

• «робітничий контроль» доручав робочим групам наглядати за адміністрацією, офіційно задля боротьби з бюрократизмом;

• антени-глушилки, zhurmues («шумилки»), заважали дивитися іноземне телебачення;

• ідеалом оголосили «нову соціалістичну людину», захищену від «чужих буржуазних проявів».

Найпомітніший слід епохи — близько 173 000 бетонних бункерів, збудованих у 1970–1980-х роках на випадок нападу ззовні. Чимало з них стоять і досі.

Армію, позбавлену звань і поставлену під нагляд комісарів, називали «народною армією». «Нову соціалістичну людину» виховували на марксистській ідеології, а zbor був частиною мілітаризації цивільного життя. Бункери були одномісними.

Сігурімі та закони про «зраду»

Репресії почалися наприкінці 1944 року, коли спецслужба дістала назву Управління захисту народу. У березні 1946 року її перейменували на Сигуримі (Управління державної безпеки) і включили до складу МВС; міністром внутрішніх справ 1946 року став Кочі Дзодзе. На I з'їзді компартії Енвер Ходжа назвав Сигуримі «очима й вухами партії».

Кримінальний кодекс 1952 року прирівняв до зради батьківщини втечу за кордон, а також агітацію та пропаганду проти влади.

В'язниці й табори

Для політв'язнів призначалися передусім в'язниці Буррель і Спач. Спач розташовувався в районі Мірдити й Лежі. А в Тепелені утримували цілі родини «класових ворогів».

Боротьба з релігією

Головним суперником марксизму режим вважав релігію, і багатьох священнослужителів засудили вже в перші роки. Відкрита кампанія почалася 6 лютого 1967 року після промови Ходжі: богослужіння й релігійні свята заборонили. Храми руйнували або перетворювали на склади та заклади культури.

Школа, наука й культура

Головною бідою освіти після війни була неписьменність: за даними підручника, читати не вміли близько 80% населення. Режим організував масові курси, запровадив обов'язкову школу, відкрив перший університет і Академію наук.

Закон про освітню реформу в серпні 1946 року зробив освіту світською, державною та єдиною, а обов'язкове навчання потім поетапно подовжували: за підручником — до семи років 1962 року й до восьми 1968-го. Реформа 1960-х підкреслила класовий характер школи й запровадила «ідеологічну вісь» із навчання, продуктивної праці та військової підготовки. 1957 року відкрився Тиранський державний університет, перший в Албанії, а 1972 року запрацювала Академія наук.

Закон 1946 року встановив 11-річну загальну освіту з трьох ступенів: початкової (обов'язкової), неповної середньої та середньої. Крім того, передбачалися професійна освіта й навчання дорослих.

Із 1945 року, коли створили Спілку письменників, література й мистецтво мали дотримуватися «соціалістичного реалізму» і перебували під цензурою; модерністів карали. У 1960-ті з'явилися перші великі наукові здобутки, зокрема праця з єдиної літературної албанської мови. Лікування було безплатним, а нагальним завданням стала боротьба з туберкульозом і малярією, зокрема осушення боліт.

Поряд із мовою розвивалася албаністика.

Література, театр і кіно

Серед відомих письменників того часу — Ісмаїл Кадаре, Дрітеро Аголлі, Фатос Арапі та Фатос Конголі.

29 листопада 1953 року відкрився Театр опери та балету. Першою албанською оперою стала «Мріка» Пренка Якови.

1952 року відкрилася кіностудія «Нова Албанія». Фільм «Скандербег» зняли спільно з радянськими кінематографістами й акторами.

Емансипація жінок

Ще в роки Другої світової війни жінки входили до керівних структур компартії та до загонів Національно-визвольної армії. Після війни партія розпочала кампанію за емансипацію жінок, а їхньою масовою організацією стала Спілка жінок Албанії.

На виборах 1945 року жінки вперше дістали право голосувати й бути обраними. Кампанія 1966 року проти «відсталих звичаїв» засуджувала ранні шлюби й заохочувала освіту дівчат.

Криза режиму

У 1970–1980-х режим дедалі більше замикався в собі й шукав ворогів усередині країни. Нова конституція, остаточно ухвалена в грудні 1976 року, перейменувала країну на Народну Соціалістичну Республіку Албанія і закріпила в законі керівну роль партії.

17 грудня 1981 року прем'єр-міністра Мехмета Шеху знайшли мертвим у власному домі. Офіційно оголосили про самогубство, а посмертно його назвали «ворогом» і очільником «ворожої групи». Згодом удару зазнали й інші керівники, зокрема Кадрі Хазбіу.

Енвер Ходжа, який народився 16 жовтня 1908 року в Гірокастрі, помер 11 квітня 1985 року в Тирані. 13 квітня першим секретарем АПП обрали Раміза Алію, який з 1982 року очолював Президію Народних зборів. Він дотримувався «курсу наступності», але криза наростала. Починаючи з 2 липня 1990 року близько 4800 албанців проникли до іноземних посольств у Тирані, і за кілька днів їм дозволили виїхати за кордон.

Наступник Ходжі

Готувати наступника Ходжа почав у середині 1970-х років, а наприкінці 1981 року стало зрозуміло, що ним буде Раміз Алія. Після смерті Ходжі Алія очолив АПП, а IX з'їзд партії назвали «з'їздом наступності».

Поступки 1990 року

1990 року режим пішов на перші поступки. Знову дозволили відправлення релігійних обрядів і повторно відкрили Міністерство юстиції. Інтернування за політичні злочини заборонили, смертну кару за втечу за кордон скасували, як і статтю про агітацію та пропаганду.

Косово у складі Югославії (1945–1989)

Після війни Косово залишилося в Югославії як автономна область у складі Сербії, а албанців вважали національною меншиною. Шлях Косова від військової адміністрації 1945 року до широкої автономії 1974-го та її скасування 1989 року — окрема тема іспиту.

Під час війни організації в Косові висловлювали прагнення до об'єднання з Албанією, і югославські комуністи обіцяли самовизначення після війни, але обіцянки не виконали. Повстання в Косові взимку 1944–1945 років придушили з масовими вбивствами.

1945 року в Косові запровадили військову адміністрацію. Цей період супроводжувався терором проти албанців, кампанією з вилучення зброї та різаниною в Барі навесні 1945 року. Після 1950 року багатьох албанців під тиском виселяли до Туреччини. Проти сербської політики діяли таємні організації «Національно-демократична» та «Беса Комбетаре», а головним знаряддям переслідувань була югославська служба держбезпеки УДБ.

Таємні організації ставили за мету визволення Косова й об'єднання з Албанією. Виселення до Туреччини поєднувалося із сербським терором і було етнічною чисткою.

Статус Косова після війни

У липні 1945 року в Призрені Збори Крайової народної ради, де було лише 33 делегати-албанці, оголосили Косово частиною федеральної Сербії. Так постала автономна область Косово. Край опинився в подвійній залежності — від Сербії та від федерації.

Югославська конституція січня 1946 року визнала албанців національною меншиною й поділила їх між Сербією, Чорногорією та Македонією. Конституція СФРЮ 1963 року була пройнята унітаристським духом: вона послабила автономію Косова й поставила її в залежність від Сербії. На Бріонському пленумі 1 липня 1966 року унітаристські тенденції засудили.

Демонстрації 1968 року придушили силою, але вони змусили владу ухвалити поправки, що поліпшили статус Косова. Конституція автономного краю 1974 року звела залежність від Сербії до мінімуму, а югославська конституція того ж року дала Косову безпрецедентний на той час ступінь автономії.

Ключові дати:

• 27 листопада 1968: демонстрації в Приштині та інших містах з вимогою статусу республіки й університету; Приштинський університет відкрився в 1969–1970 навчальному році.

• Лютий 1974: конституція автономного краю й нова конституція Югославії надають Косову широку автономію, тобто рівність у мові, культурі, прапорі та символах.

• 1979: дохід на душу населення в Косові становить чверть середньоюгославського, а безробіття у 2,5 раза вище.

• 11 березня 1981: студентські демонстрації в Приштині під гаслом «Косово — республіка»; 2 квітня запроваджують надзвичайний стан, тисячі людей заарештовано, починаються чистки албанців в адміністрації та школах.

• Лютий 1989: голодування шахтарів Трепчі проти урізання автономії.

• Березень 1989: під тиском Сербії на чолі з Мілошевичем Скупщина Косова скасовує автономію краю.

• 23 грудня 1989: у Приштині засновано Демократичну лігу Косова на чолі з Ібрагімом Руговою.

Нерівність і чистки 1980-х

Косово залишалося найвідсталішим регіоном Югославії. Серби й чорногорці, будучи в краї меншиною, переважали в адміністрації та промисловості.

Надзвичайний стан 1981 року запровадила Президія Югославії. Після демонстрацій влада розпочала так званий «процес ідейно-політичної диференціації» — чистку албанців в адміністрації, партії та системі освіти.

Становище погіршилося після 1987 року, коли Мілошевич зміцнив свою владу в Союзі комуністів Сербії. Скасування автономії 1989 року відбулося у формі поправок, ухвалених Скупщиною Косова.

Далі: Демократична Албанія та Косово. Назад: Албанія в Другій світовій війні.