Середньовічна Албанія: від Арбера до князівств Балша й Топія

Середньовічна Албанія — це тисяча років між занепадом античного світу та приходом османів. Албанські землі входили до складу Візантії, їх захоплювали болгари, нормани, анжуйці та серби. Самі албанці, яких тоді називали арберами, створили своє перше князівство близько 1190 року, а в XIV столітті — ще кілька сильних князівств.

Це другий розділ нашого путівника з історії Албанії. Він охоплює період від поділу Римської імперії до битви при Саврі та перших книг албанською мовою.

Раннє Середньовіччя: від Іллірії до Арбері

Після поділу Римської імперії 395 року албанські землі відійшли до Східної Римської імперії, тобто Візантії. Під назвою «іллірійці» джерела згадують місцеве населення до початку VII століття. З XI століття мешканці Південної Іллірії відомі як арбери (арбани), а їхня країна — як Арбері (Арбанон).

Згідно з підручником, саме в ранньому Середньовіччі іллірійська територія скоротилася і склався народ арберів, яких згодом почали називати албанцями.

За пізньої Римської імперії ці землі входили до префектури Іллірик. Тут розташовувалися чотири провінції:

Підручник наголошує, що вихідцями з цих країв були два візантійські імператори — Анастасій I та Юстиніан I, яких він називає імператорами іллірійського походження. Анастасій I народився в Дурресі: він укріпив рідне місто й збудував у ньому іподром, а міські мури Дурреса належать до його доби. Юстиніан створив систему укріплень, що простяглася від Дунаю до півдня Балкан, і частина цих фортець стояла на іллірійській землі.

Спокійним цей час не був. Готи й гуни грабували країну, палили села й руйнували міста. У VI–VII століттях на Балканах із дозволу візантійських імператорів оселилися слов'яни. Вони почали вторгатися з басейну Дунаю на початку VI століття, а в другій половині того ж століття до них приєдналися авари (у підручнику Albas вони рушили на Балкани разом зі слов'янами, на початку VI століття). Слов'яни селилися компактно, утворюючи так звані склавінії, — так почалася слов'янська колонізація Балкан.

Південна Іллірія встояла перед асиміляцією: вона була економічно розвиненішою, її населення — згуртованішим, місцевість — гористою, а узбережжя — добре укріпленим. Ті слов'яни, які все ж сюди проникли, з часом самі розчинилися серед місцевих мешканців. На думку підручника, зберегти свій етнос іллірійцям допомогло й християнство. Водночас іллірійська територія помітно зменшилася: підручник описує її як чотирикутник Которська затока — Ніш — Пінд — Арта.

У VIII–X століттях Візантія перейшла до фемної системи. Кожну фему очолював стратиг, у руках якого була і військова, і цивільна влада. Фема була військовою провінцією з власним військом, яке набирали з місцевих мешканців — стратіотів; за службу вони отримували земельний наділ. На Балканах виникли феми Македонія, Фессалоніки, Нікополь і Диррахій. Однією з таких фем був Диррахій, нинішній Дуррес. Фема Диррахій тяглася вздовж моря від Бара до Вльорської затоки, а на сході сягала течії Дрину.

Культура Коман і спадкоємність

Головна археологічна пам'ятка цієї доби — ранньосередньовічна культура Коман-Круя. Її знахідки відомі з Комана (пагорб Далмаца), Круї та Леже. Албанські історики бачать у ній доказ того, що арбери є прямими нащадками іллірійців. Розкопки в Комані, біля Пуки, на місці Калая-е-Далмацес ще наприкінці XIX століття провів французький консул у Шкодері А. Деґранд.

Аргументи на користь цієї спадкоємності підручник поділяє на три групи:

• археологічні, наприклад середньовічні кріпосні мури на античній основі;

• мовні, тобто імена людей і назви міст, гір і річок;

• етнографічні, тобто елементи іллірійського одягу.

Перша згадка про албанців. Під власною назвою албанці з'являються у візантійських джерелах в XI столітті. Візантійський історик Михаїл Атталіат пише про арванітів у зв'язку з подіями 1040-х років (заколот Маніака) та з повстанням 1078–1079 років у фемі Диррахій, а Анна Комніна називає Арбанон, розповідаючи про події 1081 року. Це перші свідчення про албанців як окремий народ у візантійській історії.

Мова та назва арберів

Попри тривале римське панування, іллірійці не були повністю романізовані: предки албанців зберегли свою мову. Згідно з підручником, іллірійська мова в IV–VI століттях розвинулася в протоалбанську, або арберську.

Ще до слов'янської навали в мові почали складатися діалекти. Тоді ж відбувся ротацизм — перехід n в r (venë → verë), а в південному діалекті з'явився звук ë. Ротацизм не зачепив слів, запозичених пізніше від слов'ян, і підручник наводить це як ще один аргумент на користь спадкоємності.

Сама назва країни, як вважають, походить від іллірійського племені албанів. Їх і їхній центр Альбанополіс згадує в «Географії» Клавдій Птолемей (близько 90–160), географ і астроном з Александрії. Альбанополіс лежав між Дурресом і Круєю; археологи імовірно розміщують його в Згердгеші біля Круї.

Про те, що албанська звучала в повсякденному житті, свідчать і випадкові записи. Документ XIII століття із села поблизу Рагузи згадує голос, який кричав у горах «албанською мовою».

Давню назву зберегли емігранти: арнаути-арваніти в Греції та арбереші в Південній Італії. У самій країні за османів Арбн і Арбері змінилися на Шкіпні та Шкіперію, а самоназвою стало «шкіптар».

Між Сходом і Заходом: XI–XII століття

У XI–XII століттях албанські землі опинилися на перехресті: за них боролися Візантія, Болгарія, нормани з Південної Італії та Венеція. Великий розкол церков 1054 року розділив і саму Арбері: північ стала католицькою, а південь залишився православним. Межа між обрядами проходила приблизно по Шкумбіну.

Болгарське панування над частиною арберських земель, згідно з підручником, почалося в середині IX століття і закінчилося 1018 року, коли візантійський імператор Василь II підкорив Болгарію. Того ж року Берат здався Візантії без бою.

Потім прийшли нормани. 1081 року війська Роберта Гвіскара та його сина Боемунда захопили Вльору, Каніну, Орикум, Біліс, Бутринт і Корфу та взяли в облогу Дуррес. Згідно з підручником, узяти місто їм не вдалося: його захистив венеційський флот. За кілька років — підручник говорить про три роки — Гвіскар пішов з Арбері, але нормани поверталися ще не раз. У жовтні 1107 року знову вторгся Боемунд. Улітку 1185 року на узбережжі висадився норманський король, проте того ж року відступив до Італії. Цей третій похід підручник вважає найуспішнішим: нормани взяли Дуррес, пройшли Віа Еґнатія та захопили Салоніки. Про норманське вторгнення 1081 року пише й Анна Комніна в «Алексіаді», де згадує Арбанон.

Рашка та послаблення Візантії

Послаблення Візантії дало змогу виникнути новим державам — Арбанському князівству, Епірському деспотату та сербській державі Рашка.

Рашку вивів з-під влади Візантії Стефан Неманя (1168–1196), який прийняв титул великого жупана Рашки. Рашка стала одним із сусідів, що загрожували арберам, — і водночас їхньою ріднею за шлюбом: дружина князя Димитрія, Комніна, була донькою сербського короля Стефана Первовінчаного та онукою Стефана Немані.

Князівство Арбер — перша албанська держава

Близько 1190 року архонт Прогон створив князівство Арбер (Арбанон) із центром у Круї. Його вважають першою албанською державою Середньовіччя. Ще 1166 року джерела вперше згадують в Арбері високопоставленого місцевого правителя — це був перший крок до князівства.

Землі князівства лежали між річками Мат і Шкумбін, а до моря воно виходило на ділянці між Матом і мисом Бішті-і-Паллес.

Після Прогона правили його сини: Ґін (1198–1208) і Димитрій (1208–1216). За Димитрія князівство досягло вершини могутності. 1210 року він уклав договір із Рагузькою республікою (Дубровником), пообіцявши мир і безмитну торгівлю рагузьким купцям, а близько 1208–1209 років зблизився з папою Інокентієм III.

Загрози йшли з трьох боків: від сербського королівства Рашка, від венеційського володіння в Дурресі та від Епірського деспотату. Після смерті Димитрія 1216 року князівство потрапило в залежність від Епірського деспотату — однієї з візантійських держав-спадкоємиць. Влада перейшла до Григорія Камони, згодом — до Голема. У 1256–1257 роках Арбер приєднала Нікейська імперія.

Епірський деспотат

Епірський деспотат. Після IV хрестового походу 1204 року Візантія тимчасово розпалася, і Венеція захопила Дуррес. 1205 року Михаїл I Комнін Дука заснував на півдні Епірський деспотат із головною столицею в Арті. Деспотат став одним із найсильніших сусідів Арбері, але 1230 року болгари розбили його правителя Феодора Комніна Дуку при Клокотниці, і деспотат ослаб.

Деспотат виник на землях колишньої феми Нікополь. Його засновника Михаїла I підручник називає також Михаїлом I Ангелом. Він розширив володіння на північ за Шкумбін, узяв Дуррес, а на півдні дійшов до Коринфської затоки. Загинув Михаїл I у Бератській фортеці — його вбили.

Влада перейшла до його брата Феодора Ангела, відомого сміливістю та енергійністю. 1224 року Феодор узяв Фессалоніки, а згодом був коронований імператором.

Королівство Албанія та сербське завоювання

21 лютого 1272 року Карла I Анжуйського проголосили королем Албанії (Regnum Albaniae, «Королівство Албанія») за договором з албанською знаттю та городянами Дурреса. Столицею королівства став Дуррес. Анжуйці втримувалися на узбережжі майже сто років.

Тим часом на півночі посилювалася Сербія. Король Стефан Душан скористався громадянською війною у Візантії: у 1343–1345 роках він захопив більшу частину арберських земель, а 1348 року дійшов до Фессалії. 1349 року з'явився Законник Стефана Душана.

Для арберів сербське правління було важким. Місцевих вождів заарештовували й позбавляли землі, а їхні володіння передавали сербським феодалам. Людей силоміць навертали до сербського православ'я, поширювалися слов'янські імена. Після смерті Душана 1355 року його держава швидко розпалася, і в албанських землях посилилися місцеві роди.

Анжуйці та битва біля Берата

Як анжуйці опинилися на Балканах? Сицилійським королівством у Середні віки правили три династії: Нормандська (французька), Гогенштауфени (німецька) та Анжуйська (французька). Після загибелі Манфреда Гогенштауфена 1266 року Сицилія перейшла до анжуйців.

Розширити королівство вглиб країни анжуйцям не вдалося. 1281 року Візантія завдала їм тяжкої поразки в битві біля Берата. Після цього в Арберії відновилася влада Візантії, а за анжуйцями на кілька років залишилися лише приморські фортеці.

Албанські князівства XIV століття

У другій половині XIV століття майже всі албанські землі поділили між собою кілька князівських родів. Найсильніші з них — Топія в Дурресі, Балша в Шкодері та Музака в Бераті. Князівства мали власні органи влади, символи, печатки й монети.

Після 1355 року на півночі виникли князівства Топія та Балшичів, а на півдні — Музакі, Зенебіші, Лоша та Шпата. Підручник називає й інші роди, які створили власні володіння, — Аріаніті, Дукаґіні, Кастріоті.

• Топія. Дурреське князівство заснував Тануш Топія. Розквіту воно досягло за Карла Топії, який 1368 року відібрав Дуррес в анжуйців.

• Балша. Цей рід правив Зетою та узбережжям, адміністративним центром був Шкодер (приблизно 1362–1421). Князівством керували Балша Старий і троє його синів: Стразимир, Георгій I та Балша II. Кожен тримав свою область, але в зовнішніх справах вони діяли як одне ціле. Завдяки шлюбу Балші отримали Берат і Вльору. Прибутки давали десятина, мита, торгівля сіллю та земля. Балші визнавали міські статути, а 1368 року перейшли з православ'я в католицтво, що зблизило їх з папством і Заходом. У період найбільшої могутності їхні землі простягалися від Бара (Тивара) до Вльори. Узявши Дуррес, Балшичі поєднали північні та південні володіння — підручник називає це найбільшим середньовічним утворенням на арберських землях. 1396 року Георгій II Балшич поступився Шкодером Венеції, зберігши Улцинь і Бар.

• Музака. Цей рід правив Бератом і Мюзеке. Князівство заснував Андреа II Музака, а найбільших розмірів воно досягло за Теодора II. 1335 року володіння стало деспотатом і проіснувало до османського завоювання 1417 року.

Чому князівства не вистояли? Підручник називає три причини: могутні сусіди, міжусобиці та дроблення володінь між спадкоємцями.

Битва при Саврі. 18 вересня 1385 року біля Лушні османи, яких покликав на допомогу Карл Топія, розбили Балшу II, і той загинув у бою. Після цього більшість місцевих володарів стали васалами султана. Династія Балша обірвалася 1421 року, коли помер бездітний Балша III.

Карл Топія та Дурреське князівство

Князівство Топія вважало себе спадкоємцем Арбанського. Воно лежало між Матом і Шкумбіном, а на сході сягало володінь Ґропа (Дібра — Охрид). Карл Топія розширив його від Дрину на півночі до Семану на півдні, включивши землі Музакі.

Карл Топія виступив проти анжуйської (неаполітанської) влади, 1368 року взяв Дуррес і шукав союзу з Угорщиною, а згодом опори у Венеції. Він мав титули «Пан усієї землі Арбана», «Граф Дурреса» та «Громадянин Венеції», власний герб і канцелярію. Після його смерті князівство ослабло й розпалося.

Тим часом Венеція наприкінці XIV — на початку XV століття зайняла ланцюг портів і фортець на узбережжі від Будви до Коринфської затоки; Дуррес став венеційським 1392 року. Вльора й Каніна до цього ланцюга не входили.

Князівства півдня: Зенебіші та Шпата

Князівство Зенебіші лежало в долині Дріно: Дрополь, Дельвіна та частина Вагенетії (Чамерії). Його центром була Гірокастра, яку вперше згадує 1336 року Іоанн Кантакузин. Найвідоміший представник роду — Ґін Зенебіші. 1418 року османи, яких запросив Карл Токко, напали на Зенебіші й підкорили князівство.

Ще південніше лежало князівство Шпата. Воно охоплювало Етолію та Акарнанію до Коринфської затоки й межувало на півночі із Зенебіші. Правив ним Ґін Буа Шпата, який помер 29 жовтня 1399 року; хроніки називали його могутнім мужем і славою Арберії.

Міста й село середньовічної Албанії

Середньовічні арберські міста разом з округою були самоврядними комунами з власними статутами, печаткою й монетою. Містом керувала рада знаті, яка обирала голову — конта. Населення поділялося на знать і простих городян — пополанів. Ремісники об'єднувалися в цехи-корпорації, а купці — в цехи та братства.

Місту належали й навколишні села: 1343 року до території Круї входило 17 сіл. Згідно з підручником, у XIV столітті в Дурресі жило близько 25 000 осіб.

Середньовічна Шкодра славилася далеко за межами Арбері мечами, литтям дзвонів і виробами із золота та срібла. У селі земля поділялася на баштину, общинні угіддя та церковні землі. За військову службу надавали стратіотику та пронію. Залежних селян називали париками.

Баштина була приватною власністю з повними правами — єдиною категорією землі, яку можна було купити чи продати.

Пронія та парики

Пронія — це земельна ділянка з кількома селянськими господарствами, яку імператор надавав за службу державі. Візантія запровадила цю систему заради військового зміцнення імперії. Перші свідчення про пронії в Арберії підручник пов'язує з двома дарчими документами 1018 і 1020 років, за якими імператор передав прибутки кільком албанським єпископствам.

Власник пронії — проніар — мав служити імператорові й виставляти власним коштом певну кількість вершників і піхотинців. Повноправним власником він не був: пронію не можна було продати, здати, подарувати чи передати в спадок.

Селяни на проніях, парики, сплачували податки і державі, і проніарові — грошима та натурою. Крім того, вони відбували панщину, ангарію; у деяких районах Арберії вона забирала два дні на тиждень.

Порти й торгівля

Морська торгівля трималася на портових містах: Котор, Бар (Тивар), Улцинь, Шкодер, Леже, Дуррес, Вльора та Бутринт. У гирлах річок виникли торговельні пункти:

Великі феодали та чорна смерть

У XIII–XIV століттях земля зосередилася в руках небагатьох. У XIV столітті великі землевласники вийшли з-під влади центру: вони будували замки й фортеці, тримали власні війська та передавали землі в спадок. Так настала доба феодальних князівств.

Тяжким ударом для країни став 1348 рік. «Чорна смерть», що охопила Європу, вразила й арберські міста. До чуми додавалися землетруси, повені та пожежі.

Віра, мистецтво та перші книги албанською

Християнство проникло в Іллірію вже в I столітті, а широко поширилося після IV століття; центрами віри стали Шкодра, Дуррес і Нікополь. Віра мала риси народного християнства. Середньовічна Арбері залишила по собі храми візантійського, романського та готичного стилів, мозаїки, ікони на дереві, шедеври вишивки та найдавніші пам'ятки албанської писемності.

Церковне мистецтво зазнавало сильного впливу Константинополя та Риму. Настінні й підлогові мозаїки продовжували античну традицію. Серед фортець трапляються і круглі, і чотирикутні. Школи діяли при церквах, а література була переважно релігійною: кодекси та житія святих.

Окрім церковної архітектури візантійського, романського, готичного та змішаного стилів, збереглася й цивільна: фортеці та народні житла.

Фрески, мозаїки та ікони

Церковний живопис Арбері — це мозаїки, фрески та ікони. Найвідоміші ранньохристиянські мозаїки прикрашають базиліку в Ліні та баптистерій Бутринта (VI століття; у підручнику Albas — VII століття).

Фреска вперше засвідчена в IX–X століттях, а бурхливо розвивалася в XIII–XIV століттях; особливо вирізняються фрески церкви в Рубіку. Ікони писали на дереві; до пізніх шедеврів належить ікона «Хрещення Христа» майстра Онуфрія (XVI століття).

Від дванадцяти століть збереглося близько 100 кодексів. Серед них Вльорський, Корчанський, Шкодерський і Перметський, а найславетніші — Beratinus 1, «Пурпуровий кодекс», і Beratinus 2, «Золотий кодекс».

Церква та школи

Школи при церквах згадуються в приморських містах XIII–XIV століть — в Улцині, Которі, Дурресі, Шкодері, Барі та інших.

Мовами адміністрації та церкви були грецька, латина й почасти слов'янська. Князі обирали мову залежно від обставин: Карл Топія та Балшичі користувалися всіма трьома.

Головні пам'ятки

• Бератські кодекси. Перший (Beratinus 1) — грецьке Євангеліє VI століття, написане срібним чорнилом на пурпуровому пергаменті. Другий (Beratinus 2) належить до IX століття і написаний золотим чорнилом на пурпуровому пергаменті. 2005 року кодекси внесли до реєстру ЮНЕСКО «Пам'ять світу».

• Епітафія з Главениці. Шедевр середньовічної вишивки, виконаний 1373 року на замовлення Георгія Аріаніті.

• Формула хрещення від 8 листопада 1462 року. Найдавніший відомий писемний документ албанською мовою. Її склав архієпископ Дурреса Пал Енґ'єллі.

• «Мешарі» (Meshari) Гйона Бузуку (1555). Перша надрукована книга албанською, гегським діалектом. Літери в ній латинські, з кількома знаками з кирилиці та грецької абетки. У книзі 188 сторінок.

Албанці писали латиницею задовго до цих пам'яток. Про це свідчить запис 1332 року: домініканський монах Гійом Адам (Брокард) зазначив, що у своїх книгах вони користуються латинськими літерами. Як із цих різних систем письма 1908 року виріс нинішній алфавіт, ми розповідаємо в розділі про албанський алфавіт.

Албанська мова в записах XV століття

Албанська довго залишалася мовою повсякденного спілкування: писемних документів нею до XV століття немає. У XV столітті вона засвідчена одразу в обох діалектах і двома алфавітами — латинським і грецьким.

• «Великодня перикопа» (кінець XV століття) записана південним діалектом грецькими літерами.

• «Словник» Арнольда фон Гарффа (1496) містить албанські слова, вирази та числа з перекладом німецькою.

• Близько 1510 року Гйон Музака написав італійською «Історію роду Музакі» про феодальні родини Арберії.

Далі: Скандербег та османська Албанія. Назад: Іллірійці та антична Албанія.