Іллірійці: хто вони, їхні царства та війни з Римом

Антична історія Албанії — це історія іллірійців, епіротів і грецьких колоній на Адріатиці. На цих землях змінили одне одного три Іллірійські царства, розквітли Епірська держава Пірра і Дарданське царство на території нинішнього Косова. Згодом усі їх підкорив Рим: іллірійські землі та Епір — у 168–167 роках до нашої ери, Дарданію — лише наприкінці I століття до нашої ери.

Це перший розділ нашого путівника з історії Албанії. Тут ми розповідаємо про час від перших людських стоянок до римського завоювання, з головними іменами й датами. Окремо розглянуто міста й господарство іллірійців, життя під владою Риму та останнє велике повстання проти нього.

Доісторична доба

Люди жили на албанських землях задовго до іллірійців. У середньому палеоліті тут мешкав неандерталець, а в печері Конісполь на півдні країни збереглися сліди стоянки, датовані приблизно 24 700 роком до нашої ери. Доісторія тривала близько 2 млн років — доти, доки люди не почали використовувати метали.

Усю історію людства поділяють на дві великі доби — доісторичну та історичну. Межею між ними є початок використання металів. Письма в доісторії ще не знали, тому її називають «історією без письмових документів»: про неї розповідають лише знахідки археологів.

Доісторію називають також кам'яним віком; він поділяється на палеоліт, мезоліт і неоліт. За ним настала доба металів — мідний, бронзовий і залізний віки. Кожен період залишив на албанських землях свій слід.

Межі періодів у різних книжках дещо розходяться, тому дати в таблиці варто сприймати як приблизні. Важливіше запам'ятати послідовність діб і те, що нового принесла кожна з них.

Головна неолітична культура південного сходу Албанії — маліцька, названа за поселенням Малік біля Корчі. До неї зараховують також стоянки Ваштемі, Дунавець і Подгор'є. Неолітичні поселення бували відкритими, печерними й пальовими (палафіти).

На півдні, в Епірі, розташовувалася Додона, святилище з оракулом Зевса. Геродот називав його найдавнішим в еллінському світі, а Страбон писав, що його заснували пеласги.

Первісні люди та їхні знахідки

Найдавніші сліди людини на цих землях датують приблизно 100 тис. років до нашої ери. У палеоліті люди жили з полювання та збиральництва. Верхній палеоліт відомий відкритими стоянками, карстовими печерами й першими зразками мистецтва.

На карті підручника позначено палеолітичні центри Гайтан, Дзарра і Конісполь, а серед неолітичних — Цакран, Буримас, Дунавець і Подгор'є. Поселення Малік виділено окремо: у ньому три шари, тобто люди жили там у різні доби.

Малік — одне з найбільших неолітичних поселень. Воно розташовувалося на місці колишнього болота біля Корчі й було відкрите 1948 року. Пальові споруди знайшли і в Маліку, і в Дунавці.

Мезоліт припав на час великих змін клімату. Тоді з'явилися нові крем'яні знаряддя, а люди вперше спробували вирощувати рослини й приручати тварин. Лук і стріли, за підручником, використовували вже в неоліті; тоді ж землю почали обробляти мотикою.

У добу металів знаряддя стали міцнішими: спершу їх виготовляли з бронзи, потім із заліза. Поширилася оранка плугом, і нею займалися чоловіки.

Суспільство й віра первісних людей

Первісне суспільство трималося на кровній спорідненості. Підручник описує його ранню форму як матріархальну і вважає, що згодом її змінив патріархальний родовий лад із моногамною сім'єю; це схема, прийнята в старій шкільній науці.

Неолітична релігія шанувала природу й родючість, насамперед Матір-Землю, і була багатобожною.

З часом родові й племінні зв'язки вели до об'єднання племен у союзи, а потім — до виникнення держави. Цей шлях від племені через союз до держави й проходять іллірійці в наступних розділах.

Хто такі іллірійці

Іллірійці — індоєвропейські племена, які наприкінці залізного віку населяли захід Балкан. В албанському підручнику історії їх вважають корінним населенням регіону: за цією версією, іллірійці сформувалися тут у II–I тисячоліттях до нашої ери, у бронзовому і залізному віках.

Щодо походження іллірійців існують дві точки зору. Згідно з першою, вони прийшли на Західні Балкани ззовні, згідно з другою — це місцеве населення, що склалося внаслідок тривалого процесу. Другу підтримує албанська історична школа. Сама назва «іллірійці» вперше трапляється в Геродота, приблизно в середині V століття до нашої ери.

На користь місцевого походження підручник наводить дані археології: поселення Малік, а також кургани й кераміку з Маліка, Вайзи, Мату і Гласинаца.

Іллірійські землі простягалися від долин Сави й Драви на півночі до Морави й Вардару на сході та від Адріатичного й Іонічного морів на заході до Акрокеравнських гір на півдні. Південніше, аж до Амбракійської затоки, жили епіроти.

Пеласги

Античні автори писали про ще давніше населення цих місць — пеласгів. Їхню країну називали Пеласгією, а мову — пеласгійською. Пеласгів вважали давнім догрецьким населенням Балкан та Егеїди.

З пеласгами пов'язана і Додона: за Страбоном, саме вони заснували це святилище. Про пеласгів розповідали Геродот та інші античні історики.

Межі Іллірії

Підручник поділяє іллірійські землі на дві частини. Північна Іллірія простягалася від Істрії до річки Неретви, Південна — від Неретви до Амбракійської затоки.

Є й вужче поняття — власне Іллірія. Так називали землі від Неретви до Акрокеравнських гір, тобто до півострова Карабурун і хребта Логара.

Поруч з іллірійцями лежали й інші області, про які йтиметься далі: Дарданія — приблизно нинішнє Косово, а на південь від неї Пеонія.

Головні племена

Племен було багато, і в різні століття на перший план виходили різні. Ось ті, що найчастіше трапляються в підручниках:

• тавлантії — в околицях Епідамна (Дурреса), між долинами Мату і Шкумбіну;

• ардіеї — навколо Шкодерського озера, їхні центри Різон і Скодра (Шкодер);

• дардани — на території сучасного Косова та навколо нього;

• енхелейці — біля Охридського озера;

• парфіни — в долині Шкумбіну, дассарети — на південному сході Албанії;

• аманти — у внутрішніх землях біля Вльорської затоки;

• албани — в районі Мату і Круї.

Підручник уточнює деякі області розселення. Ардіеї загалом займали землі між Неретвою і Котором, а лабеати жили поблизу Шкодера. Пенести селилися в долині Чорного Дрину. Парфіни мали власний політичний союз — Койнон парфінів.

На півночі іллірійського світу жили лібурни, а на далматинському узбережжі — далмати. Головним центром далматів був Дельміній.

Албанів першим згадав географ Птолемей у II столітті нашої ери, разом з їхнім містом Албанополем. Його локалізують біля Згердеша поблизу Круї. Саме від цього племені, за поширеною версією, походить назва «албанці».

Сам Птолемей розміщував Албанополь між Матом і Шкумбіном.

Племена об'єднувала спільна культура: спосіб життя, мистецтво, звичаї, пов'язані з народженням, весіллям і смертю, а також активний обмін між собою.

Міста, господарство й мова

Перші іллірійські міста з'явилися наприкінці V століття до нашої ери. Їх будували на вершинах пагорбів і ділили на зони: житлову, громадську, культову, торговельну та оборонну. Появі міст передували розвинене землеробство, скотарство, ремесла й зростання торгівлі.

На той час на узбережжі вже стояли грецькі колонії. Коринфяни спершу заснували Керкіру (Корфу), а близько 627 року до нашої ери разом з керкірянами — Епідамн на землі тавлантіїв, згодом названий Діррахієм. Близько 600 року до нашої ери коринфяни на чолі з Гілаком заснували Аполлонію поблизу Фієра; спочатку місто називали Гілакією. До середини VI століття до нашої ери з'явився Орик. Серед населення колоній був також іллірійський складник, адже їх будували на землях, де іллірійці жили й раніше.

Колонії на цьому березі виникали з кінця VII століття до нашої ери.

Римський поет Катулл назвав Діррахій «таверною Адріатики» (підручник Albas приписує ці слова Цицерону), а Цицерон писав про Аполлонію як про «велике й величне місто».

Мова. Іллірійська була індоєвропейською мовою, і її сліди збереглися в сучасній албанській. Іллірійських текстів не залишилося, тому імена й назви дійшли до нас лише в грецькому або латинському записі.

Віра. Іллірійці шанували великих античних богів, але надавали їм місцевих рис. Особливе місце посідали змія і сонце; були також міфи про тварин і явища природи.

Іллірійські міста

Підручник виділяє першу фазу будівництва міст — V–IV століття до нашої ери. До неї зараховують Різон, Улцинь, Шкодру, Лісс (Леже), Ускану, Дамастіон, Біліс, Амантію, Пеліон і Фойніке.

Деякі давні міста можна зіставити із сучасними: Амантію пов'язують із Вльорою, а Біліс — із Баллшем. Царські гробниці знайдено в Селці-е-Поштме біля Поградеца, яку ототожнюють із давнім Пеліоном.

Розквіт іллірійських міст припав на IV–II століття до нашої ери.

Господарство, монети й флот

Іллірійці вирощували зерно, оливки, виноград і фрукти, тримали бджіл. На продаж ішли зерно, оливкова олія, вино, мед і віск.

Скотарство було сезонним: улітку худобу випасали в горах, а взимку переганяли на рівнини.

Іллірійські царі Монуній, Мітил і Гентій, а також міста Амантія, Біліс і Шкодра карбували бронзові й срібні монети. Срібну монету називають іллірійською драхмою.

З грецьких і римських джерел видно, що іллірійці розвивали мореплавство, а заразом і піратство. Їхній швидкий корабель лібурну римляни згодом запровадили у власному флоті. На Адріатиці іллірійці довго панували аж до Корфу.

Суспільство й царська влада

Іллірійське суспільство поділялося на три верстви: багатих, дрібних вільних власників і підневільних людей, переважно рабів. За підручником, у V столітті до нашої ери в іллірійців склалося рабовласницьке суспільство, і вони рухалися до створення держави.

Тоді ж виник інститут царя — басилевса. Спочатку царя обирали з найсильнішого племені, згодом влада стала спадковою.

Три Іллірійські царства

Іллірійська державність пройшла три етапи. Перше царство склалося наприкінці V століття до нашої ери, друге — наприкінці IV століття. Третє, зі столицею в Шкодері, проіснувало до 168 року до нашої ери, коли його розгромив Рим.

Крім іллірійських царств, в античності на цих землях і поруч із ними існували Епірська держава, Дарданське царство та міста-держави Діррахій і Аполлонія.

Перше царство. Його центром були землі енхелейців біля Охридського озера (Лихніда), а правила ним династія Бардиліса — до 335 року до нашої ери. Самого Бардиліса вважають першим достеменно відомим іллірійським царем. 359 року до нашої ери (за іншими даними — 358-го) його розбив Філіпп II Македонський, батько Олександра Великого, і царство ослабло. 335 року до нашої ери син Бардиліса Кліт підняв повстання проти македонян, але Олександр Македонський його розбив, і першість перейшла до тавлантіїв.

Друге царство. В останній чверті IV століття до нашої ери царство відродилося за династії Главкія, а його центр перемістився до тавлантіїв. Влада Главкія поширювалася на Діррахій і Аполлонію. Він прихистив і виховав юного Пірра, майбутнього царя Епіру, і посадив його на епірський трон, коли той був ще дитиною. Після 302 року до нашої ери Главкій у джерелах більше не згадується. Боротьба за трон завершилася приходом Монунія 280 року до нашої ери; він зміцнив господарство й торгівлю та карбував срібну монету. За підручником, друге царство проіснувало до 231 року до нашої ери, а останнім правителем династії Главкія був Мітил.

Третє царство. Центр змістився на північ, до ардіеїв і лабеатів, а столицею стала Скодра (Шкодер). Найвідоміші правителі — Плеврат, Агрон, Тевта і Гентій. 231 року до нашої ери Агрон здобув гучну перемогу над етолійцями біля міста Медіон, але того ж року помер. Владу перебрала його вдова Тевта, ставши регенткою при малолітньому синові Агрона Піннеї.

Агрон заклав основи сильної ардіейської держави: він спирався на ардіеїв і лабеатів і тримав Адріатику під контролем свого флоту. Ардіейське царство виходило до Адріатики й простягалося від Нарони (Неретви) до Аооса (Вйоси), а на сході — до Охрида і Чорного Дрину.

Тевта продовжила морську політику чоловіка. Вона захопила Керкіру (Корфу) й уклала союз з епіротами.

Для іспиту зручно тримати три царства в голові у вигляді короткої схеми.

Головне, що змінюється від царства до царства, — це центр сили. Він переміщується з південного сходу, від Охридського озера, до Дурреса й долин Мату і Шкумбіну, а потім на північ, до Шкодера та узбережжя Адріатики.

Іллірійсько-римські війни

Рим воював з іллірійцями понад 60 років, з 229 по 168 рік до нашої ери. Причиною були претензії Риму на Балкани. Війн було три, і закінчилися вони падінням останнього іллірійського царства та перетворенням його земель на римські володіння.

Перша війна (229–228 до н. е.) почалася після вбивства одного з римських послів, відправлених до Тевти. За мирною угодою 228 року до нашої ери царство зобов'язалося платити Риму данину, поступитися більшою частиною земель і не запливати південніше Ліссу (Леже) більш ніж двома кораблями, причому беззбройними. Тевта втратила владу, а головною фігурою царства став Деметрій Фароський, союзник Риму.

Послами були брати Корунканії. 229 року до нашої ери римляни висадилися з 200 кораблями та 20 000 піхотинців. Вони зайняли Керкіру, Аполлонію і Діррахій та зняли іллірійську облогу з острова Ісса, після чого 228 року до нашої ери Тевта попросила миру.

Друга війна (219 до н. е.) велася проти самого Деметрія, який почав вести незалежну від Риму політику. Впали його головні фортеці, Дімал і Фарос. Римлян очолював Луцій Емілій Павло, а Деметрій утік до Філіппа V Македонського.

Третя війна вирішила все. Гентій, який правив з 181 року до нашої ери, уклав союз з македонським царем Персеєм проти Риму. 168 року до нашої ери римський полководець Луцій Аніцій Галл розбив його біля Скодри, а наступного року Гентія привезли до Рима полоненим.

Союз Гентія з Персеєм датують 169–168 роками до нашої ери; на боці Персея виступили й молоси Епіру. За Титом Лівієм, Гентій зібрав біля Ліссу армію в 15 тис. осіб.

Чому іллірійці програли? Підручник називає три причини: проримську позицію Діррахія й Аполлонії, зраду Деметрія Фароського та майже вдвічі більшу римську армію.

Після 168 року до нашої ери Рим запровадив новий адміністративний поділ і провів аграрну реформу, поселивши тут колоністів. Одні іллірійські міста зруйнували, інші отримали статус римських колоній, з'явилися й нові. Від Діррахія почали прокладати Егнатієву дорогу, головну римську магістраль Балкан, що з'єднала Іллірію з Македонією і Фракією.

Іллірія під владою Риму

Рим завоював Ардіейську державу, Епір і Македонію, але в Дарданії натрапив на сильний опір — про це йтиметься далі.

Під римською владою з'явилися латифундисти — власники великих маєтків. Латифундії розташовувалися переважно на рівнинах, узбережжі, пагорбах і в долинах. Офіційною мовою римської Іллірії стала латина.

У I–III століттях нашої ери міське життя в Іллірії процвітало: будували дороги, розвивалися торгівля й ремесла.

Рим намагався романізувати іллірійців, але повністю цього не досяг. Романізація відбувалася сильніше в Північній Іллірії і слабше в Південній. За підручником, іллірійці не розчинилися серед прибульців: вони зберегли мову, спадкоємицею якої підручник вважає албанську, свою культуру й компактне розселення на землях нинішніх албанців.

Сліди цієї спадкоємності видно в назвах. До наших днів дійшли іллірійські назви місць — Скодра (Шкодер), Лісс (Леже), Аулона (Вльора), Скупі — і річок: Дрилон (Дрин), Матіс (Мат), Скард (Шар). Гентій, Главк, Агрон і Тевта — теж іллірійські імена.

Пізніше, в IV столітті нашої ери, на південь від Неретви утворили чотири провінції: Превалітану з центром у Шкодері, Дарданію з центром у Скупі, Новий Епір з центром у Дурресі та Старий Епір з центром у Нікополі.

Велике іллірійське повстання

Найбільший виступ іллірійців проти Риму — Велике іллірійське повстання 6–9 років нашої ери. 6 року його почали племена десидіатів і бревків, і воно охопило Далмацію та Паннонію.

Повстанням керували три вожді: два Батони і Пінн. Повстанці зібрали армію з 200 000 піхотинців і 9 000 вершників. Загроза була настільки серйозною, що імператор Август попередив сенат: без заходів оборони ворог може опинитися біля Рима за десять днів.

Це повстання серйозно послабило Рим.

Повстання показує, що й через понад півтора століття після падіння Гентія іллірійські племена залишалися силою, з якою Риму доводилося рахуватися.

Епір і цар Пірр

Епір — історична область на півдні нинішньої Албанії та північному заході Греції. Тут жили три головні племена: хаони на північному заході, молоси в центрі й теспроти на півдні. Розквіту Епірська держава досягла за царя Пірра, у 297–272 роках до нашої ери.

Епір простягався від Амбракійської затоки на півдні до перевалу Ллогара й долини Вйоси на півночі, від гір Пінд на сході до Іонічного моря на заході. Головними містами в другій половині IV століття до нашої ери були Гітана і Фойніке (Фінікі).

Хаонам належали Бутринт, Онхезм (Саранда), Хімара і Фойніка (Фінікі). Головним центром молосів був Пассарон. Сама Епірська держава, за підручником, склалася наприкінці V століття до нашої ери.

Як змінювалася держава. Спочатку тут було Молоське царство (цар Таріп і його син Алкета), потім Молоський союз на чолі з Олександром Молоським. Цей Олександр, дядько Олександра Македонського, загинув близько 331 року до нашої ери в Південній Італії, у битві при Пандосії. Пізніше виник Епірський союз, федеративна держава. У 230-х роках до нашої ери монархія в Епірі впала, і союз став республікою.

Підручник описує цей шлях як три фази. Перша — Молоський союз (койнон), де проводив реформи цар Таріп; за формою це була федеративна монархія, у якій влада царя була обмежена, але передавалася у спадок. Друга — Епірська симахія, союз під владою молоських царів, на який припав розквіт за Пірра. Третя — Епірська ліга, федеративна республіка, що виникла після падіння монархії близько 233 року до нашої ери.

Виходить, що Епір пройшов шлях від союзу племен під владою молоських царів до республіки. Саме тому в питаннях про Епір так важливо розрізняти час Пірра — вершину монархії — і час ліги, яка проіснувала до приходу Риму.

Пірр і «піррова перемога»

За Пірра Епір зміцнів: цар посилив свою владу, вів незалежну зовнішню політику й досяг військових і господарських успіхів. 295 року до нашої ери він заснував Антигонею поблизу Гірокастри й назвав її на честь першої дружини, Антигони.

Столицею свого царства Пірр оголосив Амбракію.

Його супротивниками були Рим, Карфаген, Македонія, Спарта й Аргос; воював він і на Сицилії проти Карфагена. 280 року до нашої ери Пірр розбив римлян при Гераклеї, потім при Аускулі, але ціною таких втрат, що з'явився вислів «піррова перемога» — успіх, який обходиться дорожче за поразку. Поки Пірр воював в Італії, римляни уклали угоду з карфагенянами. 275 року до нашої ери він програв римлянам при Беневенті, а 272 року загинув в Аргосі.

Приводом для італійського походу стало прохання грецької колонії Тарент про допомогу проти Риму. За підручником, 280 року до нашої ери Пірр висадився в Італії приблизно з 25 000 воїнів і 20 бойовими слонами. На Сицилії він воював проти Карфагена в районі Сиракуз.

Епір після Пірра

Після падіння монархії центром Епірської ліги стала Фойніка. Полібій називав її найсильнішим і найбагатшим містом Епіру. Ліга існувала від падіння монархії до римського завоювання.

У війні Риму з Персеєм Македонським епіроти розділилися: 170 року до нашої ери молоси підтримали Персея, а хаони й теспроти — Рим. 168 року до нашої ери Епір був підкорений Римом.

Кінець Епіру був важким. 167 року до нашої ери Луцій Емілій Павло пограбував 70 епірських міст і звернув у рабство близько 150 000 людей, і Епір опинився під владою Риму.

Дарданське царство

Дарданське царство склалося в IV столітті до нашої ери з центром на території сучасного Косова. Воно було багате на руди й займало вигідне місце між балканськими державами. У часи розквіту його землі сягали на півночі Наїсса (Ніша), а на півдні — Вардару.

У другій половині IV століття до нашої ери племена Дарданії об'єдналися. Саме слово «дардан» індоєвропейського походження; його пов'язують з албанським dardhë — «груша», і тоді Дарданія — це «країна груш», хоча таке тлумачення залишається версією.

Головними містами Дарданії були Дамастіон, Скупі (Скоп'є), Наїсс і Ульпіана. На чолі стояв цар. Античний автор Агатархід, якого переказує Афіней, писав, що в дарданців було багато рабів, у декого по тисячі й більше, і в мирний час вони обробляли землю.

Дарданія, Македонія і кельти

Дарданське царство часто воювало з Македонією. Причиною підручник називає прагнення Македонії до панування в регіоні, а суперечка почалася за Пеонію — область на півдні Дарданії та півночі Македонії. Ще 358 року до нашої ери (у підручнику Albas — до 344-го) Пеонію підкорив Філіпп II Македонський, а близько 231 року до нашої ери дарданський цар Лонгар відібрав її в Македонії.

Близько 280 року до нашої ери Дарданії загрожувало велике вторгнення кельтів. З царів відомі Лонгар, Батон і Монуній. 201 року до нашої ери Батон виступив разом з Римом проти Філіппа V Македонського.

Лонгар правив приблизно у 231–206 роках до нашої ери, Батон — у 206–176 роках, Монуній — у 176–167 роках.

Про силу дарданців свідчить їхня роль у війні з кельтами. За Юстином, Дарданія пропонувала Македонії 20 000 воїнів проти кельтів, але та відмовилася. А Діодор пише, що кельти, розбиті в Греції, відступили й були знищені на землі дарданів.

Дарданія і Рим

Союз з Римом тривав недовго. Після римського завоювання Македонії відносини переросли у війну; підручник відносить її початок до 76 року до нашої ери. 28 року до нашої ери Марк Ліциній Красс приєднав Дарданію до римських володінь, і вона ввійшла до провінції Мезія, а наприкінці III століття нашої ери стала окремою провінцією. З Дарданії походив візантійський імператор Юстиніан I: він народився близько 482 року в Тавресії, неподалік від Скоп'є.

У I столітті до нашої ери Дарданія воювала вже не з Македонією, а з Римом. Проконсул Македонії Гай Скрибоній Куріон вів війну проти дарданів у 75–73 роках до нашої ери. Окремою провінцією Дарданія стала 293 року нашої ери.

Що писали про іллірійців античні автори

Власних текстів іллірійці не залишили, тому їхню історію відновлюють за працями грецьких і римських авторів та за даними археології. Одна з найдавніших згадок про ці землі є в «Одіссеї» Гомера, де згадано теспротів з Епіру.

Головними джерелами про іллірійські племена вважають «Географію» Страбона (I століття до н. е. — I століття н. е.) і працю Птолемея (II століття н. е.). Саме в Птолемея вперше трапляється назва «албани». Геродот, як уже йшлося, першим згадав іллірійців під цією назвою і залишив розповідь про пеласгів і Додону.

Про іллірійців і пеласгів писали й багато інших античних авторів: Фукідід, Полібій, Пліній Старший, Плутарх, Аппіан і Діонісій Галікарнаський. Чимало подробиць із цієї статті — про Гентія, Пірра чи дарданців — відомі саме з їхніх праць, а також із творів Тита Лівія, Юстина й Діодора.

Далі — Середньовічна Албанія: Візантія, Арбер і перші албанські князівства.